Від попередніх розділів книжки цей відрізняється тим, що в ньому йдеться не про лексичні, фразеологічні, граматичні та стилістичні особливості української літературної мови, а про її роль у житті держави, у духовному відродженні нашого народу. Написані наприкінці 80-х — на початку 90-х років статті відбивають різні етапи становлення української мови як державної та функціонування її в незалежній Україні.
НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА Й ДЕРЖАВНА МОВА
Історично склалося так, що український народ упродовж століть був розкиданий по різних державах, не маючи власної, яку втратив після занепаду Київської Русі. Та попри всі злигодні долі українці на своїх етнографічних теренах виробили спільний спосіб думання, спільні ідеали, спільні уявлення про добро і зло. А мова, як відомо, не лише засіб спілкування, а й спосіб відтворення в свідомості народу явищ навколишньої дійсності. Мова об’єднує в націю окремі розрізнені племена. В Євангелії від Івана читаємо: «Спочатку було Слово… Воно в Бога було споконвіку. Усе через нього постало». Народ може з об’єктивних чи суб’єктивних причин змінити місце мешкання, свою назву, втратити державність, але залишатися народом, поки живе його оберіг — рідна мова.
Цю істину добре усвідомлювали й усвідомлюють давні та сучасні завойовники народів. Недаремно метою правителів усіх імперій була насамперед мовна асиміляція підкорених земель. Чим глибше заходив цей процес, тим довше трималися імперії. У колишньому Радянському Союзі за сім десятиліть кількість націй скоротилася вдвічі, бо їх планомірно й наполегливо перетворювали на «нову історичну спільність — радянський народ», який спілкувався російською мовою. І хоч та мова була дуже далека від літературних норм, хоч вона була збіднена лексично й граматично, зате відлучала неросійські народи від рідної мови, від материнської пісні, від заповітів батьків та дідів, позбавляла їх власної історії, історичної нам’яті. В одному із щоденникових записів Олександра Довженка за 1942 рік зазначено: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна». Можна додати, що таке саме було в усіх нібито рівноправних республіках на одній шостій Земної кулі.
Коли будь-який народ визволяється з-під колоніального ярма і творить чи відтворює власну державу, однією з найважливіших його проблем стає відродження занедбаної рідної мови. Згадаймо, що духовне відродження народів Європи почалося тоді, коли вони в науці й культурі з мертвої латини перейшли на національні мови. Одна з найрозвиненіших країн сучасної Європи Італія в середині минулого століття мала неабиякі проблеми з мовою, бо тривалий час перебувала в залежності то від Франції, то від Австрії. Здобувши волю, керівники цієї країни висунули гасло: «Італію створено, тепер треба створити італійців». І одним із найдієвіших чинників цього творення стало впровадження в усі сфери життя італійської мови. Або зробимо екскурс в історію греків, сербів, болгар, чехів, поляків та інших народів. Тепер у їхніх великих і малих містах панують грецька, сербська, болгарська, чеська, польська мови, витіснивши поширені колись мови завойовників.
Увесь світ сприймає це як норму, нікому й на думку не спадає звинувачувати народи та уряди цих країн у націоналізмі чи в порушенні прав людини. Хоч свого часу керівники держав згаданих народів удавалися до вельми суворих заходів, аби відроджувані мови посіли належне місце на рідній землі. Скажімо, коли від Російської імперії відділилася Польща, Юзеф Пілсудський звільняв з війська зросійщених офіцерів, які відмовлялися користуватися польською мовою.
Історія України трагічна і водночас завжди залишає надію на те, що рано чи пізно наш народ посяде гідне місце в колі вільних народів світу. Від 1240 року, коли Київська Русь упала, не витримавши натиску монголів під проводом хана Батия, тобто сім з половиною століть, ми не мали своєї держави. Були окремі спалахи державності, була Козацька Республіка, був героїзм, були незліченні жертви, але були й чвари, незгоди, були зазіхання з боку близьких та далеких родичів і сусідів.
За сім з половиною століть чимало народів зійшло з історичного кону. А ми лишилися. У нашого народу ніколи не вмирало прагнення до волі, до побудови незалежної України.
Імперії, в яких мусив жити український народ, ніколи не виявляли особливих симпатій до його мови, намагалися тлумачити її як діалект то польської, то російської. Однак і в Польщі, і в Австро-Угорщині українська мова мала певні можливості для розвитку. Найгірше було ставлення до нашої мови в Московській імперії. Ще Петро І наказав уніфікувати церковні книги, щоб у них «не було нічого малоросійського». А Катерина II, даючи вказівки генерал-прокуророві князеві В’яземському, зазначала: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія керуються наданими їм привілеями… Сі провінції, а також Смоленську треба найделікатнішими способами привести до того, щоб вони зросійщилися».
Але «делікатні» способи зросійщення українського народу не давали належних наслідків. Тоді імперія пішла на рішучіші кроки. Уряд Олександра II 1863 року видав розпорядження про заборону друкування книжок українською мовою. Під заборону потрапили наукові й навчальні видання, «книги початкового читання для народу». Українською мовою дозволялося друкувати тільки художні твори. Насправді ж цензура під різними приводами дуже обмежувала вихід у світ українськомовної художньої літератури. Тож після 1863 року видавничу справу в Наддніпрянській Україні майже повністю було припинено. Заборонне розпорядження 1863 року ввійшло в історію під назвою «Валуєвський циркуляр», оскільки його автором був міністр внутрішніх справ П. Валуєв, що висловив своє ставлення до української мови так: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».
Проте й цього прихильникам «єдиної й неподільної» виявилося замало. Адже була Галичина, що входила до Австро-Угорської імперії, де духовне життя українців не зазнавало таких утисків, як у Росії. У Галичині діяла «Просвіта», що видавала українською мовою популярну літературу, шкільні підручники, літературно-наукові альманахи, «Народний календар», твори галицьких та наддніпрянських письменників, зокрема Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Степана Руданського. Ці видання перевозили через кордон і поширювали в підмосковській Україні, не даючи згаснути вогникові української духовності.
І ось у 1876 році той самий Олександр II, перебуваючи в німецькому місті Емсі, підписує так званий Емський акт. Це була відповідь імператора на доповідну записку помічника піклувальника Київського навчального округу М. Юзефовича, де «викривався українофільський рух», що начебто являв собою «приховане зазіхання на державну цілісність Росії». Емський акт, доповнюючи й розширюючи Валуєвський циркуляр, забороняв привозити з-за кордону будь-які українські видання, видавати переклади українською мовою творів чужих авторів, показувати українськомовні театральні вистави.
У такий спосіб імперський уряд намагався зруйнувати душу українського народу. Царські чиновники всіх рангів спали й бачили Україну зросійщеною. Про одного такого чиновника-цензора писав Володимир Самійленко в оповіданні «Щасливий день пана Ямайського». Тому панові з перепою приверзлося, нібито «всі, навіть куховарки й покоївки говорили чистою московською вимовою, хоч і мішали деколи слова українські, але надавали їм фонетику московську. Так, на базарі він почув, як баба питала: «Почому черевєкі?» Далі чув, як один мужик питав у крамаря, чи торгує люльками. «Вєрно, жена роділа», подумав Ямайський і пішов далі так само веселий».
На відміну від інших завойованих земель Україна добровільно приєдналася до Московської держави у 1654 році, наївно сподіваючися на дружбу та любов єдинокровної і єдиновірної держави. За таку наївність від нас забрано дуже багато чого, створеного генієм наших предків — від Остромирової Євангелії до неповторних мозаїк висадженого в повітря більшовиками Золотоверхого Михайлівського Собору. Від нас забрали навіть ім’я Русь, перенісши його на Московщину.
Словом, дожовтнева Московська імперія завдала чимало кривд нашому народові, але, незважаючи ні на що, він розмовляв тоді рідною мовою на всіх своїх етнографічних теренах. Невід’ємною складовою частиною української нації почували себе й кубанські козаки. Коли, тікаючи від репресій радянського режиму, частина з них опинилася в еміграції, то ось які друковані видання виходили наприкінці 20-х — на початку 30-х років у Празі: «Кубань», «Кубанські думки», «Кубанський край», «Хвилі Кубані», «Чорноморець».
Нова імперія під назвою Радянський Союз узяла до уваги цей прорахунок. Українську мову почали нищити більш продумано й систематично. Щодо неї застосовували політику батога й пряника. Українізацію 20-х років змінили репресії й терор 30-х. Після нетривалої хрущовської «відлиги» настала доба застою, коли сфери вживання української мови звузилися вкрай. Наприклад, на одному з творчих вечорів Платона Майбороди в Палаці культури «Україна» пісню «Ми підем, де трави похилі» оголошували так: «Пойдем, где склоненные травы» (співати, щоправда, дозволяли українською).
Унаслідок трагічної поразки Івана Мазепи під Полтавою 1709 року ім’я України надовго зникло з мапи світу. Представники інших країн почали сприймати нашу Батьківщину в найкращому разі як екзотичну область Росії. Цьому сприяли, зокрема, працівники туристично-екскурсійних організацій. У буклетах і туристичних програмах зазначалося, що туристи в Києві можуть ознайомитися з шедеврами давнього російського мистецтва, в Одесі можуть відвідати чудових російських лікарів, у Черкасах напитися російського чаю. Майже всі екскурсії вели російською мовою, усе було російське — і Софія, й Печерська лавра, і старокиївські князі. Адже в іноземних мовах не розрізняють поняття руський і російський. Для англомовних усе те рашен, для німців руссіш, для греків росікос. Тож самі українці в особі своїх екскурсоводів примушували іноземців сповідувати теорії московських шовіністів.
Більшість людей, що перебували на керівних посадах, були або росіянами, або зросійщеними українцями. Усе це призвело до того, що багатьом українцям за роки більшовицького правління нав’язано сприймання довкілля крізь призму російської мови. Ще недавно багато хто з мешканців України, навчаючись у середній школі, був звільнений від вивчення української мови під найбезглуздішими приводами: то батьки боялися, щоб дитина не була перевантажена, то не хотіли, щоб атестат дитини був зіпсований низькою оцінкою з української мови, то «за станом здоров’я». А справжня причина була одна: в Україні можна було народитися, вирости, дістати середню чи вищу освіту, пропрацювати до пенсії, нарешті померти, не відчувши жодної потреби в українській мові.
Журналістів, як і інших фахівців з вищою освітою, готували так. Засвоївши абияк українську мову у вищій школі, пройшовши практику в російсько-українському друкованому органі чи в зросійщеному телерадіокомітеті, журналіст виходив на шлях власної творчості. Оскільки українська мова близька до російської, то багато хто з журналістів гадає, що треба лише надати російським словам чудернацького звукового оформлення, як їхня думка набуде українського втілення. Але близькість двох згаданих мов тільки уявна, бо справжні українські фонетика, вимова, лексика, граматика вельми оригінальні, мають яскраво окреслені національні риси, які людина вбирає з молоком матері й розвиває протягом усього свідомого життя. Від журналістів, які не опанували цих істин, чуємо: гадання (замість ворожіння, бо гадання українською те саме, що й думання); краєугольний (замість наріжний) камінь; одержувати або отримувати освіту, перемогу, колір, хоч нормальною українською мовою одержують або отримують гроші, книжки тощо, а освіту дістають, перемогу здобувають, кольору набувають. Деяким журналістам (тим, що сприймають світ через російську мову) видається, начебто власні назви типу Кельн, Ґете, Йоганнесбург, Гофман, Шредер тощо засвоєні українською мовою неправильно, і вони (ті журналісти) пропонують фонетичні «вдосконалення», вимовляючи Кьольн, Гьоте, Иоханнесбург, Хофман, Шрьодер і под. Навіть назву національної грошової одиниці засвоїли не всі, і замість гривня кажуть гривна або ще гірше — рубль. Що вдіяти, на жаль, синдром малороса-совка досі не покинув багатьох українців. А з таким синдромом важко повертати ім’я України у світ.
Чимало українських журналістів поза мікрофоном, екраном чи редакцією друкованого органу не користуються українською мовою, через що з їхніх вуст або з-під пера й вилітають вищеназвані та численні інші «перли». Створюється враження, що дехто з теле- й радіожурналістів України замість того, щоб заохочувати громадян нашої держави до поширення сфер уживання української мови, тільки й чекає, аби інтервйований заговорив російською мовою, щоб і самому негайно перейти на неї. Інакше чим можна пояснити те, що по телебаченню й радіо люди з колоритними українськими прізвищами виступають російською мовою, часто кумедною (бо не можна ж жити на рідній землі й досконало вивчити мову, занесену з інших країв), аби тільки не українською. Приклад такі люди часто-густо беруть із журналістів.
Пригадую, як на початку 60-х років ми з колегою, перебуваючи в експедиції до південних областей України, відвідали редакцію газети «Запорізька правда». Одна з відповідальних працівниць редакції мало того, що на наші українськомовні запитання відповідала по-російському, так ще й якусь топонімічну статтю, надруковану в тій газеті, цитувала нам, на ходу перекладаючи запорізьким варіантом російської мови. З погляду журналістської та людської етики випадок явно клінічний і в будь-якій цивілізованій країні неможливий, але, на жаль, не поодинокий у діяльності українських працівників пера.
Нехтуючи українську мову, наші журналісти забувають, що то аж ніяк не їхня особиста справа. Адже шанобливе чи зневажливе ставлення до мови корінного народу громадян країни безвідносно до їхньої національної належності свідчить про нормальну чи ненормальну обстановку в державі. Нормальні міжнаціональні стосунки можливі тільки тоді, коли приклад поваги до материнської мови подає сам корінний народ. Стан державної мови, рівень володіння нею, поширеність у різних сферах життя — усе це показники цивілізованості суспільства. Бо хіба можна сподіватися на створення привабливого образу України в світі, коли мовна ситуація в ній змінилася тільки на папері? Це пояснюється насамперед тим, що керівники теперішньої незалежної України не дуже дбають про відродження мови народу, який так необачно довірив їм свою долю. За таких умов місію відродження української мови мусить узяти на себе українська інтелігенція.
Працюючи за умов засилля на нашій землі московських засобів масової інформації, які безкарно й невпинно ведуть протиукраїнську пропаганду, відбиваючи шалений наступ на Україну різних зайшлих та місцевих антиукраїнців, сучасний український журналіст повинен бути національно свідомим, гордим за свій давній народ, який усупереч усім витівкам не дуже ласкавої долі зберіг єдину милозвучну мову, витворив чарівні пісні та невпинно йшов до незалежної соборної держави. Знати історію, звичаї, уподобання свого народу, його стосунки з іншими народами світу, яких він ніколи не позбавляв ні рідної мови, ні рідної землі, ні національної самобутності. Пам’ятати про те, що в будь-якій ситуації він виступає від імені відродженої України. Знати й любити українську мову, говорити нею так, аби всім, хто його слухає, захотілося навчитися нашої мови й користуватися її скарбами. Вивчати мови інших народів. Навчаючись чужого, ніколи не цуратися свого. Залишатися неповторною українською особистістю в широкому колі особистостей, що репрезентують решту народів світу.
ЗОРЯ НАШОЇ МОВИ
З-поміж численних питань, які ось уже не один рік обговорюються (завдяки започаткованій у квітні 1985 року добі гласності й демократизації) на сторінках нашої преси, одне з найважливіших — мовне питання. Дивного в цьому нічого немає. Віддаючи належне економічним, екологічним, суспільно-політичним та іншим життєво важливим проблемам, люди з особливою гостротою відчули потребу в збереженні рідної мови — духовної основи нації. Про значення рідної мови в житті людини неодноразово висловлювалися в усі часи відомі й менш відомі представники різних народів світу. «Поки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ», — казав видатний вітчизняний педагог минулого століття К. Ушинський.
Багато років офіційна пропаганда твердила нам, що національне питання в нас розв’язане на найвищому рівні, що ми можемо бути прикладом у цій справі для інших країн світу. Події останніх років засвідчили, що до остаточного розв’язання нам ще ой як далеко. У перші роки радянської влади мови народів колишньої Російської імперії пережили період пишного розквіту. Яскравим прикладом може бути розвиток української мови в перше пожовтневе десятиріччя, коли наша мова зайняла міцні позиції не лише в художній літературі та публіцистиці, а і в науці, діловодстві, в усіх сферах життя.
Та 20-ті роки закінчилися. Почалася сталінщина. Українізацію (точніше її можна було б назвати дерусифікацією) зупинили, українське відродження, як і відродження інших народів, розстріляли. Був короткий спалах українського ренесансу під час хрущовської відлиги, але в роки застою українську мову витіснили не тільки з науки, діловодства, виробництва, а й з вузів, шкіл, театрів. Такого не було навіть за часів культу. Всупереч пропагованим настановам на всебічний розвиток мов народів багатонаціональної країни діячі брежнєвсько-сусловсько-маланчуківського ґатунку прискореними темпами здійснювали політику злиття мов (належних до різних мовних родин), оголошували всіх, хто чинив сиротив цій політиці, націоналістами й ворогами. Зречення рідної мови розцінювалося як найвищий прояв інтернаціоналізму.
Звичайно, знаходилися люди, які не боялись іти проти течії. Згадаймо «Собор» Олеся Гончара, вірші Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Станіслава Тельнюка й інших. Згадаймо працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Проти перетворення природної багатоманітності в нудну однаковість, проти злиття зірок у «величезний місячище» (Р. Гамзатов) виступали найкращі сини всіх братніх народів. Відомий російський письменник В. Солоухін у статті «Що нас споріднює» писав: «…хай живе Галія Ізмайлова, яка танцює по-узбецькому, Гоар Гаспарян, що співає по-вірменському, Расул Гамзатов, який пише по-аварському. Хай живе таджицький орнамент, казаська опера, естонська графіка, чукотська різьба по моржовій кості. Хай живе велика російська мова, але хай живе і милозвучна, ні з чим не зрівнянна українська мова» (Лит. газета, 1962, 6 лютого). А Р. Гамзатов категорично заявив:
Хтось, може, до чужої мови звикне
Й зазнає втіх. Та я в ній не співець.
І якщо завтра моя мова зникне,
То хай сьогодні прийде мій кінець.
Проте адміністративно-бюрократична машина працювала на повну потужність. Сфери функціонування національних мов звужувалися до упору, російська мова з мови міжнаціонального спілкування перетворювалася на основну мову не тільки в Росії, айв інших республіках, особливо в Україні та в Білорусі, де в багатьох великих містах не лишилося жодної школи з національною мовою викладання.
І ось нарешті — гласність. Заговорили про всі свої болі, в тому числі й про національні, мовні. Прийнято дуже багато постанов, рішень, ухвал щодо поширення сфери функціонування української мови. Але що зроблено? Навіть вивіски на новозбудованих об’єктах у Києві досі ігнорують українську мову. Скажімо, на розі вулиць Горького й Саксаганського відкрився «Магазин-салон киевского производственного объединения «Ювелирпром» «САМОЦВЕТЫ», де немає жодного українського слова. В деяких союзних республіках (закавказьких) національні мови давно мають статус державних, в інших (прибалтійських) вони набули такого статусу тепер. Неупереджено настроєні люди різних національностей, що живуть в Україні, дійшли одностайної думки — українську мову зведено до такого стану, що без державного захисту вона навряд чи посяде належне місце на своїй одвічній території. Те саме стосується й мови білоруської. «Адже надання статусу державної мови корінної нації в умовах України та Білорусії — це передусім державний захист наших калинових мов, які — будьмо відверті — опинилися на межі побутової говірки в селі, на кону деяких театрів та ще почасти у творчих спілках», — слушно зауважує Борис Олійник у статті «Національна гідність. І — надбання» (Правда Украины, 1989, 14 травня). Переважна більшість людей — за повернення українській мові її законних прав. Про це свідчать численні листи, що надходять до редакцій газет та журналів. Але є листи й протилежного спрямування: «Ось що, мої друзі. Я за національністю українець чистокровний і заявляю вам: ваше скиглення мені набридло… Вчіться жити в нових умовах перебудови» (Веч. Київ, 1989, 24 травня). «Дехто вимагає прийняття спеціального закону про обов’язкове вивчення української мови всіма, хто живе на території України. Лишається тільки побажати, щоб ухиляння від цього обов’язку розглядалось як карний злочин…» (Правда Украины, 1989, 12 травня). Чи хтось дозволив би цим дотепникам так знущатися з німецької мови в Німеччині або з угорської в Угорщині? Крім негативних емоцій проти української мови, в таких листах немає якихось поважних аргументів, але вони є яскравою ілюстрацією до відомої тези В. Леніна про те, що «зросійщені інородці завжди пересолюють щодо істинно російського настрою».
Є листи й з «аргументами». У січні 1988 року на сторінках «Вечірнього Києва» виступила кандидат біологічних наук І. Котенко зі статтею під претензійною назвою «Чи треба перекладати Пушкіна?» Немає потреби переказувати весь зміст цього допису, бо переважна більшість читачів, листи яких опубліковано, переконливо заперечила випади авторки проти української мови. Але не можу втриматися, щоб не згадати про два безапеляційні твердження Т. Котенко. Перше стосується теорії й практики перекладання: «Будь-який переклад — це великі втрати в художньому плані…» Доводити потребу перекладати з інших мов — це все одно, що доводити потребу дихати, бо переклад існує стільки, скільки існують мови. До художнього перекладу з інших мов, серед них і з російської, вдавалися і вдаються найбільші світила нашого письменства. А те, що переклад не завжди втрачає в мистецькому плані, можна підтвердити безліччю прикладів. Скажімо, текст чудового українського романсу «Коли розлучаються двоє» є перекладом вірша Г. Гейне. Щоб оцінювати пушкінського «Євгенія Онєгіна» в українському відтворенні М. Рильського, варто було прочитати цей переклад або численні відгуки про нього (наприклад, К. Паустовського, Л. Собінова та ін.). І друге. Перелічивши кілька сфер, де справа може вестися й українською мовою, біолог із ступенем патетично вигукує: «А от наука — нізащо!» Такого публічного присуду ми не чули ні в роки сталінщини, ні в роки застійні. Міщанську плітку про те, що написані українською мовою наукові праці читатимуть лише знайомі автора, підтримують деякі однодумці Т. Котенко. А Л. Харламова, яка, крім української та російської, володіє іноземними мовами, була особисто знайома з М. Рильським і П. Тичиною, малює ще страшнішу картину: «Перевести на українську мову науку й техніку. Легко сказати! Чи не виникнуть через переплутані в поспіху терміни і поняття (ми ж завжди поспішаємо) небезпечні технічні прорахунки, чи не гримне десь поряд з нами через погано зрозумілу інструкцію новий Чорнобиль? Чи не обернеться це подвійною роботою: писати-перекладати, чи не загальмує такий потрібний нам сьогодні науково-технічний прогрес?» (Веч. Київ, 1989, 4 квітня).
Бідна українська мова! Одні вимагають, щоб вона забезпечувала населення ковбасою, другі бояться, що вона зробить їхніх дітей недоумками, треті припускають, що вона спричинює аварії на атомних станціях і перешкоджає технічному поступові. Справжнісінька українофобія, яка підігрівається окремими виступами в засобах масової інформації. Найприкріше те, що українофобами (на щастя, кількість їх мізерна!) виявляються оступеньовані філологи.
НЕВИЧЕРПНІСТЬ МОВНИХ СКАРБІВ
Літній чоловік на подвір’ї Хмельницької приміської автобусної станції питає в студента політехнічного інституту, що таке на кшталт. Діставши пояснення, «дідусь з підкованих» (бо читає всі газети) цікавиться значенням вислову на всіх теренах, позаяк у його селі замість бовкаю або мелю казна-що кажуть тереню-мареню. Тут мені пригадалося, як років тридцять тому на теперішній вулиці Богдана Хмельницького перед крамницею «Цигарки. Тютюн» стояли два парубки й несамовито реготали. На моє запитання про причину такого сміху відповіли: у їхньому селі тютюн означає таке, що про нього «невдобно» писати на вітринах. Той випадок не надихнув мене сісти за перо й вимагати від лінгвістів викинути з літературної мови слово тютюн. Адже коли читаємо, наприклад, рядки Максима Рильського «Запахла осінь в’ялим тютюном, Та яблуками, та тонким туманом», то розуміємо, що йдеться про трав’янисту рослину, листя й стебла якої використовують для куріння, нюхання й жування, а не про щось інше.
Розмова ж на Хмельницькій автостанції спонукала журналіста-практика В. Федоришина сказати «слово про слова нашої рідної мови» (Молодь України, 1996, 5 грудня). Починає автор начебто «за здоров’я». Справедливо обурюється тим, що українофобство й україножерство процвітають навіть у незалежній Україні, що українці досі терплять наругу зайд і перевертнів з усього українського, особливо з мови, що вчителям-натріотам ніяк не щастить «заронити в душах своїх вихованців зерна любові й поваги до рідного слова». Тож українську мову й далі треба боронити. І тут з автором важко не погодитися.
Але боронить рідну мову пан Федоришин, м’яко кажучи, дивно. Причину теперішніх негараздів на мовній ниві він бачить не в бракові справжньої державної підтримки мови корінної нації, а в тому, що «з часу більшовицької українізації нам наклепали багато штучних слів», російсько-польських кальок, поєднання яких «справляє враження курйозу». Як зразок такого «курйозу» наводить уявну сцену, де перехожий запитує в людей: «Ви не бачили виконроба з картатою краваткою і в яскравих шкарпетках?» «Чи всі второпають, що тут і до чого?» — глузує журналіст-практик. Відповідаю: всі, хто вивчав українську мову, второпають. Але В. Федоришин волів би почути це запитання, либонь, у такій формі: «Ви не віділі прораба з галстуком у квадратіках і ярких носках?» Таке, без сумніву, зрозумів би кожен представник старанно штампованої «нової історичної спільності — радянського народу». Але то вже була б не українська мова.
Далі вся «оборона» рідної мови витримана в стилі «за упокій». Автор тужить за «давньоруськими материнськими коренями», обурюється «пуританами», які пропонують «інші орієнтири, навіть неслов’янського походження». (Взагалі пуритани — це проповідники світського аскетизму; а ті, хто виступає за чистоту мови, звуться пуристами; хоч обидва слова походять від латинського purus «чистий».) В. Федоришин обстоює вислів приймати участь, бо брати участь кажуть німці й англійці. «Так, от воно, виявляється, звідки вітер віє! Хай буде на заморський лад, аби тільки подалі від родинного кореня. Подібний підхід і в ряді інших випадків». Інші випадки — рекомендації повернути до літературного вжитку такі покручі, як врем’янка (тимчасова споруда), получка (зарплата), груз і гружчик (вантаж, вантажник), столова (їдальня), підписка (передплата) — тобто все, проти чого боролися світлої нам’яті Борис Антоненко-Давидович та інші патріоти, проти чого, наражаючись на небезпеку бути звільненими з роботи, а то й потрапити за ґрати, виступали українські мовознавці впродовж усіх років «наближення української мови до російської аж до злиття». Усе це вже було. «Російсько-український словник» 1948 року аж рябіє цими «родинними коренями», а ще такими: безчасся (лихоліття), новомісяччя (новий місяць, молодик), золушка (попелюшка), добро пожалувати тощо. За це його називали «зеленим», тобто не зовсім готовим або «російсько-російським».
Поступово, особливо з виходом тритомного «Російсько-українського словника» 1968 року, з опублікуванням низки праць з культури мови Б. Антоненка-Давидовича, А. Коваль, Є. Чак та інших усе почало ставати на свої місця. На афішах оперних театрів з’явилися «Попелюшка» (а не «Золушка»), «Лускунчик» (а не «Щелкунчик»). Почали оформляти передплату, передплачувати газети й журнали (а не підписуватися на них, бо підписка — це письмове зобов’язання: «Я ладен дати вам підписку, що визнаю ваше повне авторство» — І. Кочерга). Фасади різних установ і закладів замість пропозицій пошкодувати майна (а саме таке значення в нашій мові має вислів добро пожалувати) прикрасилися природними українськими вивісками: «Ласкаво просимо», «Щиро запрошуємо», «Просимо завітати». Не все йшло так легко. Приміром, аби вилучити столові з написів на закладах громадського харчування, академік Олександр Мельничук мусив написати ґрунтовне дослідження про слово їдальня та його поширеність у слов’янських мовах.
Українська літературна мова давно виробила свої вимовні, наголосові, граматичні, стилістичні, лексичні норми. Їх треба дотримуватися. Порушенням норм є надуживання чужомовною лексикою на сторінках сучасної преси. Є багато й інших відступів від норм, проти яких і слід спрямовувати публіцистичне перо. (Один з останніх прикладів. Якщо вже так хочеться використовувати англійське слово саміт — «зустріч на найвищому рівні», то для чого писати його з мм, адже в українській мові майже ніколи не зберігається подвоєння приголосних в іншомовних лексемах.)
Українізація 20-х років була справді більшовицькою, але проводили її українські комуністи-патріоти, які потім, на превеликий жаль, були знищені тоталітарним режимом. Завдяки українізації, в якій активну участь брали видатні українські мовознавці, українська мова досить швидко утвердилася на всіх наших теренах (хай уже вибачає дідусь, який не знає цього слова!), у всіх своїх функціональних стилях. Тож говорити про той період у зневажливому тоні, принаймні, неетично.
Спільної колиски-гуртожитку в шовіністично-московському розумінні, за яку так уболіває п. Федоришин, східнослов’янські народи не мали. (На цю тему варто прочитати поважну працю доктора філологічних наук Г. Півторака «Українці. Звідки ми і наша мова». К., 1993.) У сучасній російській мові справді є чимало слів, запозичених з української. Але, по-перше, це тема іншої розмови, а по-друге, йдеться аж ніяк не про получку, звиняюсь, приймати участь тощо.
Слово кшталт запозичене з німецької мови. Крім української, воно вживається в білоруській, польській, чеській та інших мовах. У нас є одним зі складників синонімічного ряду форма, образ, зразок, взірець, тип. Наявне в усіх українських словниках, підкріплене ілюстраціями з творів видатних митців нашого слова від І. Котляревського й П. Куліша до М. Стельмаха й М. Руденка. Через те відсутність його в російській мові та необізнаність із ним дідуся з автостанції аж ніяк не є підставою для вилучення з літературної мови.
Терен походить від французького terrain «місцевість», те саме, що й територія (обидва слова зводяться до латинського terra — «земля»). Терен уживається й у переносному значенні: «Тут насувається питання: який був кінець сього письменства? Чи підготувало воно терен для нової народної літератури?» (І. Франко).
У наведеному, на думку автора, незрозумілому уривку про виконроба всі слова цілком законні: виконроб — виконавець робіт, утворене за зразком російського производитель работ, прораб. Не вина, а біда українців, серед них і діда з автостанції, в тому, що наші технічні середні й вищі навчальні заклади були й лишаються зросійщеними, через те на виробництві чуємо прораб, угольник, уровєнь, отвйортка, мастірська замість нормальних виконроб, косинець, рівнемір, викрутка, майстерня.
В українській мові є два запозичені слова на позначення тієї самої речі: галстук (від німецького Halstuch — «нашийна хустка») і краватка. Перше В. Федоришину подобається, бо воно є в російській та білоруській мовах. Друге не подобається. Але це не відіграє жодної ролі для визначення місця краватки в літературній мові. Слово зафіксоване в усіх українських лексикографічних працях, уживається в усіх слов’янських мовах, крім російської. Але ж наша мова не завжди запитувала в російської — що і звідки їй запозичати. Походить краватка від французького cravate, що є видозміною слова croate — хорват (представник братнього слов’янського народу!); хорватські найманці служили у французькому війську і носили на шиї кольорові хустки — прообраз сучасних краваток.
Картатий — власне українське утворення від запозиченого з грецької мови слова карта, одне зі значень якого — «чотирикутний візерунок на тканині»: «На другому тракторі сидить юнак. На ньому картата сорочка й капелюх» (Ю. Яновський). Яскравий і шкарпетки — звичайні слова, вживані не тільки в літературній мові, а й у говірках. Брати участь кажуть не лише німці та англійці, а й греки (перно мерос), білоруси (браць удзел), поляки (braœ udzia3) та інші слов’янські й неслов’янські народи Європи. А росіяни хай собі кажуть принимать участие. Слово їдальня — в нас, як у поляків, чехів та інших народів, походить від їсти (п. jadalnia, ч. jídelna, слц. jedáleñ). То чому ж ми маємо цуратися їх, вони ж так само наші брати-слов’яни. Наявність дієслова столуватися аж ніяк не свідчить про те, що мусить бути й столова. Скажімо, в російській мові є понедельник (понеділок, тобто день, що настає по неділі), а попередній день зветься воскресенье. То не роблять же росіяни повоскресник.
Таких «нелогічностей» у кожній мові світу чимало. Але не вони є причиною занепаду чи розквіту мови. Якщо Володимир Федоришин справді не байдужий до рідної мови, то невже немає іншого клопоту, як дбати про приймати участь, получки, та інші больниці (бо дід на станції та бабуся з вредною коровою, мабуть, кажуть больниця, слідуючий, а то й слєдущий, бувший замість лікарня, наступний або такий, колишній. Після тривалого російщення лишилися глибокі сліди). Невже на Хмельниччині цілком утілено в життя 10-ту статтю Конституції України? Невже обласне начальство, всі навчальні заклади, підприємства, крамниці перейшли на українську мову? Невже в нас українська мова повернула все, що їй належить на своїй землі?
Кожен громадянин повинен дбати про те, щоб Українська держава стала нормальною європейською країною зі своєю мовою й духовністю, зі своєю національною ідеєю. А обговорювати питання вже усталених норм літературної мови, тобто з’ясовувати чи впадає Дніпро в Чорне море — річ абсолютно не потрібна. Крім літературної мови, є ще мова загальнонародна, де не існує таких суворих норм. Тож хай собі якась бабуся називає корову вредною, але хтось, не знаючи якихось слів літературної мови, хай не вимагає, аби їх не вживав ніхто.
Усі словники мають більше чи менше вад, які можна усунути в ході дальшої лексикографічної праці. В. Федоришин піддає всі словники нещадній критиці й по суті солідаризується з одним «кримським морським діячем», котрий заявив, що після введення української мови на флоті «судно відразу піде на дно». Позиція журналіста-практика дає привід сумніватися в патріотичності мотивів публіцистичного виступу.
«КАСКИ» З «ТЕЛЕРАДІОКАМПАНІЇ
Перебуваючи в зарубіжному відрядженні, я щоразу, коли простував вулицями Праги, з сумом і зітханням думав про Київ. Тут, у столиці Чехії, всі магістралі промовляють до перехожих національною державною мовою в назвах магазинів, кав’ярень, ресторанів, рекламних панно. У моєму ж рідному місті всі вулиці зіноземнилися, тільки й знай, що вивіски в англійсько-російській формі. Тут, у Празі, за таке мера б судили, не те що з роботи зняли. Керівники ж української столиці байдуже проходять повз ці чорні пороги нашої культури.
Пам’ятаю (я тоді був студентом), у 50 — 60-х роках жодному штатному працівникові радіо чи телебачення не спадало на думку бовкнути в ефір щось на зразок «телерадіокАмпанія» або розповісти дітям «каСку». І коли вже настав так званий застій 70 — 80-х і українську мову витіснили майже з усіх сфер, то й тоді на пам’ятнику з нагоди чергової круглої дати жовтневого перевороту, що «прикрашав» теперішній майдан Незалежності, напис зробили українською мовою. Коли восени 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон про державність української мови, тодішні перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко та Голова Президії Верховної Ради Валентина Шевченко відразу скрізь заговорили українською мовою. За ними — майже вся Верховна Рада, перші особи в областях. Тобто закон, хоч і недосконалий, почав набирати чинності з «голів».
Іду вулицями Праги і раптом бачу вулиці Києва: мені в очах рябіє від написів типу «Охотничий ресторан», «Фирменные сэндвичи», «Габриэлла», «Музыкальная мастерская», від безграмотних витворів «Максімъ», «Obuv», «Пран’я білизни» й под. А що вже казати про інші міста й села нашої держави? Там навіть написи на пам’ятниках, створених уже за часів незалежності, виконано російською мовою. Наприклад, римському поетові Овідію в Овідіополі на Одещині або українському композиторові Максимові Березовському в Глухові на Сумщині. Керівники Української держави знову ж таки мовчки спостерігають ці порушення закону про державність української мови, нехтування національної етики й елементарної логіки.
Українську мову псують усі, кому не ліньки. Створено безліч фірм, агенцій, товариств, які мають російські або зросійщені назви: страхова компанія «Росток» (кажуть, що це абревіатура, але чому словосполучення не скоротити так, аби з нього вийшло українське слово?), агентство нерухомості «Благовєст» (чому не Благовіст?), крамниця біля театру «Київ» «Рогнєда» (чому не Рогніда?). Таких «чому» можна поставити дуже багато, а відповідь одна — зневажання української мови. Створюючи українську філію відомої правозахисної організації, всупереч тодішньому правописові, але підкоряючись здоровому глуздові, її назвали Українська Гельсинська (не Хельсинська!) спілка. Тепер же, коли й «Український правопис» подає Гельсинкі, шанована газета «Час», колектив якої стоїть на позиціях нашої державності, пише Йоханнесбург (замість давно усталеної в нашій мові форми Йоганнесбург). Не менш шанована газета «Вечірній Київ» пише Хельмут, хінді замість нормальних для української мови форм Гельмут, гінді (так подають усі словники і так писав один із знавців тієї мови Агатангел Кримський).
У газетах, у радіо- й телепередачах з-поміж синонімів здебільшого вибирають той, що ближчий звучанням до російського слова. Є, скажімо, в нашій мові чудове слово приморозки, яке дуже влучно відтворює поняття «невеликі ранкові або нічні морози» (вони не заморожують, а тільки приморожують), проте замість нього наша преса вживає заморозки.
Замість оригінального українського слова безпорадний (той, хто не дасть собі ради, тобто не впорається з жодним завданням) кажуть і пишуть безпомічний (рос. беспомощный). Замість нормального прикметника навчальний (від навчатися, навчання) чуємо й читаємо учбовий, що є спотвореним варіантом російського учебный. Замість українських слів можновладець, можновладний користуються сумнівним властьімущий.
Лексично багата українська мова чітко розрізняє відтінки значень, маючи на кожен із них окреме слово. Приміром, змішаний (неоднорідний — тимчасова ознака): «запах м’яти, змішаний із пахощами літнього вечора» і мішаний (неоднорідний — постійна ознака): мішаний хор (тобто хор, у якому співають і чоловіки, й жінки), мішаний ліс (де ростуть і листяні, і шпилькові дерева), мішана виборча система (система, що поєднує елементи мажоритарної та пропорційної). Оскільки в російській мові все це зветься одним словом смешанный, то й наші державці, а за ними й журналісти уникають слова мішаний і користуються тільки лексемою змішаний.
Псування української мови не обмежується її усним варіантом. Суржикові слова та синтаксичні конструкції на взірець казна, казначейство, надзірні органи, приймати участь, на повістку дня предложено слідуючі питання (правильні варіанти: скарбниця, державна скарбниця, наглядові органи, брати участь, на порядок денний запропоновано такі питання) потрапляють у писемні тексти, ба навіть в офіційні папери. Усім більш-менш обізнаним з українською мовою відомі пари слів, що складаються з дієприкметника та прикметника (нездійснений — нездійсненний, незнищений — незнищенний, недоторканий — недоторканний), де перші компоненти позначають дію, яка поки що не відбулась, але може відбутися; другі вказують на неможливість такої дії за жодних умов. Отже, нормальною українською мовою має бути недоторканність особи, недоторканні кордони тощо. А в усіх документах пишуть недоторканість, недоторканий, хоч недоторканими можуть бути дівчина, степ, ліс.
Воєнний означає «пов’язаний з війною»: воєнні роки, воєнний період, воєнний стан. Стосовний до війська та до військової політики зветься по-нашому військовий. Тож військова техніка, військовий аташе, військове училище, військова доктрина. У Верховній Раді весь час чомусь розмовляють не про військову, а про воєнну доктрину, що суперечить задекларованому позаблоковому статусові України. Певне, зросійщеним депутатам так «краще звучить», бо російською мовою обидва поняття відтворюються словом военный.
За часів застою, як відомо, українську мову силоміць тягли до злиття з російською. Слова, схожі на російські, вважалися нормативними, а фонетично й морфологічно віддалені діставали ярлики застарілих, діалектних, рідковживаних тощо. Мовознавці як могли чинили опір цим намаганням, не поспішали вводити різні покручі до словників, тому літературна мова навіть за несприятливих обставин мала досить викристалізувані лексичні, граматичні та інші норми. Ось як, наприклад, у Російсько-українському словнику (т. 1) розробляється російське слово казначейство зі своїм гніздом: казначей — скрабник, скарбничий; казначейство — державна скарбниця, казначейша — скарбничиха, казначейский — скарбницький, скарбничий; государственный казначейский билет — білет державної скарбниці. Слова казначей та його похідних немає ні в Словнику за редакцією Б. Грінченка, ні в найповнішому 11-томному академічному Словнику української мови.
Сучасні законо- й державотворці, на жаль, не заглядають до словників. Якось один діяч, виступаючи по телебаченню, захоплено оголосив, що вони створили в Україні казначейство (замість — державну скарбницю). Отже, знехтували традиції української лексикології та лексикографії і «збагатили» нашу мову ще одним москалізмом. На черзі, либонь, дєньгі замість гроші, гасударство замість держава і т. д.
Протягом тривалого перебування України в Московській імперії багатьом (але далеко не всім!) українцям прищеплено комплекс російської вищості та малоросійської меншовартості.
У незалежній Україні ті, що мають цей комплекс, мусять його позбутися, а не нав’язувати іншим. І в мові також. Адже наша мова така багата, що не варто засмічувати її чужим непотребом.
ГРАМАТИЧНІ Й НЕГРАМАТИЧНІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНУ
«Думки нарозхрист» Павла Загребельного, видатного українського письменника, не можуть залишити байдужими ні його прихильників, ні опонентів. Роздуми цікаво читати, звіряючи з власними, а також з поглядами інших сучасників. Це дає можливість відтворити повніше картину життя України наприкінці XX століття. Письменник виступає тут у ролі публіциста, а публіцистика, відома річ, вимагає недвозначних оцінок, чіткої позиції автора, який прагне переконати читача в тому, що обстоює та проти кого виступає. Брак такої чіткості (в тому числі й мовної) неабияк послабляє впливовість публіцистичного виступу.
Отже, поговоримо про «Думки нарозхрист» і, зокрема, про чергову подачу роздумів Павла Загребельного (Українська Газета, 1996, 22 лютого). Письменник пише, що вчився читати тоді, коли «точилися запеклі суперечки, за якою традицією передачі (між іншим, традиція — це те саме, що й передача, від лат. traditio. — О. П.) запозичених слів іти — за візантійською (читай: з Росії) чи західноєвропейською (читай: з Польщі). Я в одній книжці читав клас, лампа, клуб, Платон, а в іншій: кляс, лямпа, клюб, Плятон (нині все це повторюється, і вже «Літ. Україна» пише діялог, клюмба, екзистенціялізм)». Видно, що правопис 1928 року П. Загребельному не подобався. Тут виникає кілька запитань. Чому шановний автор гадає, що візантійська традиція — обов’язково з Росії? Адже наша держава княжої доби мала тісні зв’язки з Візантією ще тоді, коли ні про Московщину, ні тим більше про Росію, як кажуть, і кури не балакали. А чому традиція західноєвропейська конче має бути лише з Польщі? Середньовічний Київ був однією з блискучих європейських столиць і мав якнайширші стосунки з різними країнами.
Правопис, прийнятий 1928-го, а запроваджений 1929 року, був, безперечно, не ідеальний. Але розробляти його з’їхалися до Харкова українські мовознавці з різних частин розкиданої тоді по чужих державах нашої Батьківщини. Вони мали високу, шляхетну мету — створити правопис, який об’єднував би всіх українців світу. І в цьому досягли цієї мети, пішовши на розумні компроміси. То був справді український правопис, який, на мою думку, треба взяти за основу й нам, усунувши певні нечисленні недоречності, що їх за тих умов просто не могло не бути. Тим правописом користувалася до 1939 року Галичина, користується й досі українська західна діаспора. В Українській РСР його, на жаль, заборонили трагічного 1933 року. До речі, за тим правописом була кляса (бо в мові-першоджерелі це слово жіночого роду), а не кляс, Платон, а не Плятон (бо звук л перед а, о, у в грецьких словах не пом’якшувався). І в тому, що «Літературна Україна» пише діялог та екзистенціялізм (за правописом 1928 року), нічого поганого немає, бо таке написання відбиває фонетичні особливості нашої мови, а не нав’язані нам риси чужих мов.
Далі П. Загребельний вельми критично відгукується (і тут із ним не можна не погодитися) про правопис 1946 року, який схвалили в серпні 1943 року «під Харковом у воєнній обстановці «великі знавці» української мови Хрущов, Гречуха, Коротченко. Головним завданням правопису було — «забезпечити єдність із правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо — російського». Ви, Павле Архиповичу, справедливо пишете: «Мова наша навдивовижу мальовнича, найпростіші речі осяяні нею, мов золотим промінням… Воістину безмежні можливості рідного слова!» Але навіть така чарівна мова, як і менш чарівні, як усі мови світу, мусить мати правопис. То за який же Ви правопис?
Ще один дивний вислів із публікації П. Загребельного: «Знехтувано Слово, бібліотеки закриваються або стоять без світла й тепла, тепер уже добралися й до граматики». Тут сплутано грішне з праведним. Якщо першу частину речення після слова «тепла» можна продовжувати нескінченно:
українською мовою видається в Україні лише 3 % книжок;
святиня українського народу Києво-Печерська лавра перебуває в руках російської конфесії, що проводить неприховану протиукраїнську політику;
прах українського Святійшого Патріарха Володимира за мовчазної згоди українського Президента Л. Кучми «покоїться» під асфальтом перед брамою Святої Софії;
українська громадськість Херсона, Запоріжжя, Донецька, Одеси, Севастополя, Луганська та інших південно-східних українських міст час від часу безрезультатно, ніби в зарубіжній, неукраїнській державі, клопочеться перед найвищими владними структурами своєї країни про відкриття своїх українських шкіл чи принаймні класів, для яких чомусь не вистачає ні підручників, ні вчителів, ні приміщень, а поряд, у російськомовних школах усього цього — хоч греблю гати;
по Криму безперешкодно вештаються «едінонєдєлімщики» з сусідньої держави включно з мером Москви й заявляють, начебто «Севастопаль — ісконна русскій горад», і ніхто жодного з них не оголосить persona non grata…
то твердження про тих, що «добралися й до граматики», яких, на думку Павла Загребельного, потрібно «вхопити за руку», занадто категоричне. Тут треба підходити диференційовано. Справді, деякі «вдосконалювачі» варті того. Скажімо, в серпні 1994 року один чиновник із Телерадіокомпанії України всупереч законам нашої граматики й здорового глузду намагався заборонити відновлену після проголошення незалежності давню істинно українську формулу називання часу сьома (восьма, дванадцята) година й повернути наближену до російської в період злиття мов сім (вісім, дванадцять) годин. Тоді два академічних мовознавчих інститути та українська громадськість дали йому належну відсіч. А ще один невіглас шовіністичного гарту на сторінках якоїсь «Новой газеты» в серпні 1995 року обурювався, що Українське радіо вживає слово збіжжя, якого він не знайшов у словнику російської мови В. Даля (нормальні люди шукають, наприклад, англійські слова в англійських, а не у французьких словниках).
Павло Загребельний, як один із авторитетних діячів української культури, теж міг би взяти діяльну участь в обороні української мови, бо її треба боронити навіть у формально незалежній Україні.
Але Павло Архипович чомусь до руйнівників духовності, перепрошую, приплів мовознавців, які рекомендували (і, на щастя, успішно!) в офіційному вжитку форму в Україні замість на Україні. Власне, проти цих мовознавців і спрямовано весь запал публікації, про яку йдеться.
Шановного письменника, виявляється, в дитинстві теж цікавило питання, чому — в Америці, у Франції, але на Україні. Сільська вчителька пояснила допитливому учневі, нібито «словосполучення на Україні на відміну від загальноприйнятого в Росії, у Франції, Німеччині вживається за аналогією на Уралі, на Кавказі, на Кубі, на Мадагаскарі, бо Україна здавна сприймалася всіма (всіма!? — О. П.) мовби піднятою над материком і над світом завдяки своїй історії, своїй первородності в усьому слов’янському світі. Звідси також походить і її мовби острівна відокремленість від усіх сусідніх держав, її історична самостійність». Мабуть, та вчителька була неабияка патріотка і в час, коли вже був занесений більшовицький меч над українством, коли відбувався судовий процес над учасниками так званої Спілки визволення України, намагалася хоч у такий емоційний спосіб зберегти у своїх учнів любов до рідної землі.
Проте підійдімо до цього питання не з емоційної, а з логічної точки зору. Що ж виходить? З одного боку: в Італії, в Іспанії, в Індії, у Франції, в Німеччині, в Аргентині… З другого: на Уралі, на Кавказі, на Монблані, на Евересті, на Мадагаскарі, на Сейшельських островах, на Україні. Не всі й острівні держави перебувають у розряді «на»: ніхто ж не каже на Англії. Україна, на жаль, не захищена ні від кого ні морями, ні неприступними горами. А щодо її піднесеності над світом… Господи, скільки ми будемо пишатися своєю піднесеністю, первородністю, оригінальністю, унікальністю?!
Мали й маємо безліч прикладів оригінальності та неповторності. Ось деякі з них.
Коли 1917 року створилися умови для постання Української Народної Республіки, коли Чорноморський Флот підняв блакитно-жовті прапори, коли багато полків царської армії перейшли на бік України й ладні були воювати за неї, провідники Центральної Ради й Директорії демобілізували всі регулярні військові частини. Славнозвісний Володимир Винниченко захоплено писав: «Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі… Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких армій». Он які ми піднесені над світом! Ліпше було б трохи приземлитися та, як полякам, збройно відстояти свою землю. Бо коли на захоплення нашої землі з Росії посунуло військо Муравйова, боронити незалежність України 29 січня 1918 року під Кругами мусили 300 київських студентів та гімназистів. (За інших обставин із них виросли б 300 видатних діячів української науки й культури.)
У Росії живе значно більше українців, ніж росіян в Україні. У Росії немає для них ні шкіл, ні радіо- й телепередач, не кажучи вже про інститути. А наш уряд удає ніби тут немає жодної проблеми, натомість, як із писаною торбою, носиться з так званим російськомовним населенням в Україні, де це населення в окремих регіонах має більше прав, ніж корінна нація, та ще й галасує на цілий світ про якусь насильницьку українізацію.
Чеські студенти-україністи телефонують до Києва в Педагогічний університет імені М. Драгоманова, куди їх запрошують на навчання в літній школі української мови, звертаються українською мовою, а їм, у столиці України, незворушно відповідають російською. Це наше піднесення?
І ось Павло Загребельний, дбаючи про вічне збереження «унікальної піднесеності» України, намагається будь-що відстояти форму на Україні. Розгляньмо його аргументи. Передусім посилання на Тараса Шевченка. Наводить він кілька уривків із Шевченкових творів, де справді вживається прийменник на; між іншим завважує, що в Шевченка є й в Україні, але пояснює це особливостями поетичної мови, де «часом ритм диктує навіть саме написання». Далі цитує рядки з «Ілюстрованої історії України» Михайла Грушевського (1913 р.) та з книжки Івана Огієнка «Українська культура» (1918 р.). Потім переходить до народних пісень. В усіх наведених цитатах — на. Тільки не кожне на підтримує Павла Архиповича.
У словах пісні про Байду «Візьми в мене царівночку, будеш паном на Всю Вкраїночку» на слід було б уживати, навіть коли б співалося про Англієчку, Францієчку, Аргентиночку, ба й Китайчик. Той самий приклад маємо з іншою народною піснею: «Ой нехай я стану, гляну-подивлюся Та й на свою Вкраїну». Тут, звичайно, треба писати на. Як і у випадку: подивлюся на дівчину; подивлюся на хату.
Іван Огієнко («великий знавець української мови, перекладач Святого Письма українською», як гарно характеризує його Павло Загребельний) справді у виданні 1918 року написав на Україні. Але професор Огієнко згодом, з 1933-го до 1939 року, видавав у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова», присвячений вивченню української мови. Значення того місячника переоцінити важко, бо коли український народ був роз’єднаний багатьма державними кордонами, видатний мовознавець робив усе, щоб ми мали одну літературну мову, один правопис, були згуртованою нацією. Іван Огієнко, хвалити Бога, авторитет і для Павла Архиповича. Тому варто знову прислухатися до професора Огієнка, який від 1918 року почав глибоко досліджувати це питання. Ось що він написав 1935 року в «Рідній мові» (ч. 2, с. 67—72) у статті під промовистою назвою «В Україні, а не на Україні»:
«Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання «де?» тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має в нас прецікаву історію… Цілі віки ми чули то na Ukrainie (від поляків. — О. П.), то на Украине (від москалів. — О. П), а тому й защепили собі це на Україні як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це власне на — болюча й зневажлива ознака нашого колишнього поневолення… Стара наша Русь, чи Малоросія, складалася з кількох частин: Галичина, Волинь, Поділля, Україна (головно Київщина). Хто слова «Русь» чи «Малоросія» вживав на означення цілого народу, для того Україна була тільки частиною; це, скажемо, завжди бачимо в XVII—XVIII віках, наприклад, в універсалах Богдана Великого або в літопису Величка й ін. Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Руси, а тому вираз на Україні був нормальний…»
Ось чому, шановний Павле Архиповичу, в пісні «відверто західноукраїнського походження» дівчина просить козака взяти її з собою «на Вкраїну далеку».
«Але вже за старих часів, — цитуємо далі І. Огієнка, — дехто розумів Україну значно ширше, а тому й писав в Україні… Шевченко у своїх творах звичайно мислив Україну як назву для всього нашого народу, а тому й уживав на питання «де?» місцевого відмінка з прийменником в: У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав. Було колись в Україні лихо танцювало. На весь світ почули, що діялось в Україні. Виріжуть гайдамаки ворогів в Україні. Сю ніч будуть в Україні родитись близнята. Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні; також на питання куди?: В Україну ідіть, діти, в нашу Україну. Сини мої, летіть в Україну. Линуть в свою Україну тощо… Але звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої держави, несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну.
Коли ж так, то мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну, викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення».
Думаю, тут коментарі зайві — треба нам усім писати в Україні. Проте ніхто не збирається виправляти фольклорних та літературних творів, де з історичних причин уживаний вислів на Україні. Хіба мало в нас, як і в інших народів, застарілих мовних зворотів?
Інший глибокий знавець нашої мови, талановитий поет, перекладач Володимир Самійленко свого часу писав:
І щасливі й злі години
Ми для неї живемо,
В Україні й для Вкраїни
Будем жити й помремо.
Тож і ми живемо, і наші нащадки житимуть в Україні.
НЕПЕРЕКОНЛИВІ РЕПЛІКИ ЗАПАЛЬНИХ РОЗДУМІВ
Одне із завдань заголовка в газеті — привертання уваги читача. Розгорнувши «Літературну Україну» за 17 квітня 1997 року, я відразу «клюнув» на категорично-закличний заголовок «І все ж Січ — Запорозька!», а ще більше на оксиморонічний підзаголовок «Репліка-роздум». І недаремно — в матеріалі йшлося про мене.
Узятися за перо й писати про мене О. Дмитренка змусило бажання довести, що Січ — Запорозька, а не Запорізька. Скажу відразу, що мене, як і всіх мовознавців, письменник не переконав. У репліці-роздумі чого тільки немає! І набридле вже нарікання на те, як нас «загнало й перетерзало незалежне, вимріяне життя». І зневага до «білоручок із кульковими самописками», цебто до мовознавців, яких начебто треба віддати до лікнепу, бо вони нібито, «аби не сидіти стуляруч», щось вигадують, догоджаючи діаспорі й віддаляючи українську мову від російської. (Звичайно, мовознавці є різні, але, між іншим, такі самі звинувачення мовознавцям-патріотам висували «компетентні органи» в добу тоталітаризму.) Шукаючи «продиху, як та людина, якій раптом забракло повітря», автор репліки знаходить «геніальний» вихід: «Може б, оте коліщатко, те о взагалі прикотити в наш день для означення і сучасного міста за порогами, щоб не було плутанини і різночитань, а була одна-єдина наша горда слава, наш козацький родовий історичний і духовний храм. Він нетлінний!». Далі пристрасті нагромаджуються ще більше аж до закликів іти «з козацькою шаблею та луком із сагайдаком» захищати о від «модного тепер» і в назві міста…
Тут автора справді занесло, проте від цього доказів не побільшало. Бо не можна ж уважати за доказ те, що про Запорізьку Січ писали М. Чернишевський та О. Герцен і називали її Запорожская (бо в російській мові о ніколи не переходить в і). Посилання на наші літописи також не аргумент, бо вони писані старою українською мовою і не відбивають фонетичних змін у живому мовленні.
В «Українській Газеті» я мовний оглядач, тобто пишу на мовні теми, які ще довго будуть актуальні в нашій державі. До речі, коли засновували газету, то на цю роль головному редакторові Валерію Жолдакові мене рекомендував незабутній Олесь Гончар, який читав мої публікації в «Молоді України» під рубрикою «Життя духовного основа», серед них і про Запорізьку Січ. Мовний оглядач — не літературний редактор, тож до звинувачення письменників у безграмотності я не маю жодного стосунку. Так само не погоджуюся з твердженням «Української Газети» про те, що слова аби, попри все, допіру, негаразди, ментальність, довкілля є діалектними чи ще якимись непридатними для використання. Навпаки, вони мені дуже подобаються. Діалектне в тому списку тільки щоби (літературне щоб). Сливе колись було широко вживане: «Блукали вони навмання сливе цілий день» (Іван Нечуй-Левицький); «В повітрі було тихо. Останнє листя падало з дерев сливе без шелесту» (Леся Українка). Згодом його витіснило майже. Я був би радий, якби сливе повернулося до активного вжитку.
Узагалі до слів треба ставитися обережно. Якщо є синонімічний ряд, то автор вільний вибирати будь-яке слово з нього, а критик не повинен нав’язувати своєї думки. Скажімо, О. Дмитренкові подобаються воїн, військовий, боєць, солдат і не подобаються військовик (невідомо, чому) і вояк (на тій підставі, що Олексієва мама-полтавка вживала його «з іронією і посміхом»). Але в літературній мові це слово використовується цілком поважно: «Мітинг кінчився, лунає команда, вояки швидко збігають по дошках у вагони» (Олесь Гончар). У публікації «Української Газети», яка так обурила Олексія Дмитренка з Миколою Шудрею і начебто спричинила «спопеляючий сміх» Валерія Шевчука, я написав тільки про Запорізьку Січ і пояснив у редакції, що Тараса Шевченка та інших класиків виправляти не можна. Отже, й тут претензій не приймаю.
Що ж до Січі, то мають рацію все-таки мовознавці (хоч усіх їх поспіль я також не збираюся захищати), а не О. Дмитренко та його однодумці. Основний аргумент наших опонентів — Січ була за порогами. Цілком правильно. Але ж в однині буде поріг, наприклад Кодацький. Візьмімо інші випадки. Слово роздоріжжя походить від дорога. У закритому складі пишемо й вимовляємо і, у відкритому — о (проте це не означає, що в першій строфі Франкового «Мойсея» «Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу…» потрібно о виправляти на і). У топонімі Тернопіль друга частина пов’язана зі словом поле, то що ж, будемо писати Тернополь? Вийде, нібито наша мова розвивається в зворотному напрямку.
Звук і в українській мові вельми поширений, «модний», як пише О. Дмитренко, і немає жодних підстав іронізувати з цього приводу. Вживаємо його на місці звука, що позначався колись літерою ять: віра, дід, ліс (пор. російські вера, дед, лес, польські wiara, dziad, las), у закритих складах на місці о, е: сніп — снопа, поріг — порога, дороги — доріг, піч — печі, Київ—Києва. Перехід о, е в і розпочався в X столітті й завершився в XIII столітті. Цей процес відбувався рівнобіжно з занепадом зредукованих голосних ъ й ь. Тож на час заснування Січі за порогами «ікання» вже стало нормою живого мовлення. Але на письмі ще довго діяли норми староукраїнської мови, де такі фонетичні зміни не позначалися. У XIX столітті застосовувався традиційний правопис, за яким писали столъ, пѣсня, а вимовляли стіл, пісня. Наприклад: «Гомôнь, гомôнъ по дубровѣ» (Українські пісні, видані М. Максимовичем. К., 1962. Фотокопія з видання 1827 р., с. 6). Пантелеймон Куліш запровадив фонетичний правопис, яким ми користуємося й тепер (однак той правопис довго пробивав собі шлях, поки не запанував на всій етнографічній українській території). Форма Запорозька Січ підтримувалася не лише тим, що більшість історичних праць наші вчені мусили писати, на жаль, іншими мовами, а й тенденцією наближати вимову й написання до російської мови. Отож і сталося так, що в нас козацький полковник Максим Кривоніс, а ініціатор стахановських методів на залізничному транспорті Петро Кривонос, Людмила Старицька-Черняхівська, а радянський генерал Іван Черняховський…
Тритомний «Російсько-український словник», що вийшов 1968 р., готувався за хрущовської відлиги, звідти повикидали багато нав’язаних раніше росіянізмів. Тому там є лише одна нормативна форма Запорізька Січ (т. 3, с. 270). Так само в УРЕ, яку редагував видатний український поет Микола Бажан (т. 5, с. 181—186). Доказів, здається, досить. Та наведу ще один. «Сучасні досягнення різних суспільних наук — діалектології, археології, історії, антропології, етнографії дають змогу зробити висновок про те, що на кінець XII ст. переважна більшість рис, характерних для українських діалектів, уже сформувалася» (Півторак Григорій. Українці: звідки ми і наша мова. К., 1993. С. 132). А цими характерними рисами є, зокрема, й перехід о, е в і в новозакритих складах, перехід звука, позначуваного літерою ѣ, в і тощо. Січ, як відомо, засновано в першій половині XVI століття. І хоч за традицією в слові запорізький писали о після р, а в слові Січ — ѣ після с, але вимовляли Запорізька Січ. Оскільки славетний Пантелеймон Куліш, крім усього іншого, подарував нам фонетичний правопис — «кулішівку», за яким звук і незалежно від його походження на письмі завжди відтворюється літерою і, то маємо всі підстави і писати, й вимовляти Запорізька Січ.
