Передмова

Порадник на щодень

Культура мови — це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті і буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, «народної», і потребує постійного дбайливого догляду, культивування.

Але в Україні питання культури української мови стояло і стоїть принципово інакше, ніж у національно «благополучних» суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення її з публічного вжитку, величезний мартиролог людей, які за неї обставали і за це постраждали.

Та й сьогодні, в незалежній Українській державі, питання про культуру повсякденного мовлення українців, на жаль, не втратило свого драматизму. Воно не зводиться до клопотів професійного вдосконалення мовців, як у «нормальних» суспільствах, а стосується долі рідної мови взагалі. І є частиною ширшого питання про масштаби і якість суспільного функціонування української мови.

Ці дві сторони справи щільно взаємопов’язані. Витіснення української мови з багатьох сфер публічного спілкування призводило до нехтування її функціональними можливостями, до «завмирання» багатьох природних форм вираження, на зміну яким за умов потужного тиску російщення приходили форми спотворені, аж до так званого суржику. З другого боку, втрата природності й краси, засилля кальок з російської та суржику позбавляють мову унікальності (що і є підставою її існування), небезпечно зменшують «конкурентоздатність» української мови в публічному і приватному мовленні, компрометують її, дають додаткові аргументи її недоброзичливцям.

Тому і за царських, і за радянських часів видатні українські письменники й мовознавці послідовно протистояли «псуванню» української мови, обстоювали її право бути собою і розвиватися, реагувати на зміни життя і суспільно-комунікативних потреб, виходячи з власної природи, а не в чужій моделі.

А в радянські часи, коли не можна було відкрито обговорювати болючі національні та мовні проблеми, породжені державно проваджуваним російщенням, — звертання до теми культури мовлення залишалося чи не єдиним легальним способом апелювати до мовної та національної гідності українців. Влада чудово це розуміла, тому чинила всілякі перешкоди цій, сказати б, «мовно-довідковій» (чи «мовно-санітарній»?) службі, дозувала її роботу, а то й забороняла як вияв «національної обмеженості» чи й «націоналізму». Більше того, на противагу їй вона створила своєрідну мовну цензуру, яка стежила за тим, щоб у книжках (особливо в перекладах зі світової літератури) не було «застарілих» слів, під якими розумілися природні українські — «надто українські». Ще не так давно — в 60-ті й 70-ті роки — цькували таких чудових перекладачів, бездоганних знавців української мови, виразників духу й генія цієї мови, як Микола Лукаш, Григорій Кочур, Євген Попович, Анатоль Перепадя та інші.

Тож бути носієм органіки української мови, мовним експертом і порадником — в Україні завжди означало бути причетним до справи нелегкої, а то й небезпечної і вимагало не лише особливого мовного таланту, а й громадянської мужності.

Зразком поєднання цих рис був Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, наш видатний письменник, надзвичайно чутливий до мови, вразливий на мовні похибки й невтомний у кваліфікованих порадах та роз’ясненнях. Його численні статті на мовні теми свого часу були зібрані в книжці «Як ми говоримо», що витримала кілька видань.

Цю традицію «консультування» читача та мовця підхопив і продовжує відомий мовознавець Олександр Пономарів. Протягом кількох років він виступає в масових українських виданнях із бесідами на теми української мови, з мовними порадами. Вони і становлять основу пропонованої книжки — продуманої цілісної праці, в якій популярність викладу поєднується з науковою коректністю та пошуком збалансованого підходу до складних моментів мовної практики. Книжка системно охоплює всі аспекти мовлення — від вимови до синтакси. Цією системністю вона вигідно відрізняється від усіх дотеперішніх «практикумів» з української мови (хоч ми мали такі важливі й цінні, як «Складні випадки українського слововживання» Євгенії Чак, «Словник труднощів української мови» за редакцією Світлани Єрмоленко, а в глибшому минулому «Норми української літературної мови» Олекси Синявського, 1931 р., праці Олени Курило, — але то вже інакший жанр).

Можливо, не всі конкретні поради автора будуть сприйняті з однаковою готовністю. Але той широкий та прискіпливий огляд вад нашої нинішньої мовної практики, який він зробив, уже сам собою матиме добрий терапевтичний ефект і прислужиться наближенню до головної мети — повноцінного, масштабами та якістю, функціонування української мови.

Ця книжка мала б стати настільною для журналіста і службовця, диктора і студента, ділової людини і школяра; не зайвою вона буде в кожній культурній родині.

Іван Дзюба

Unless otherwise stated, the content of this page is licensed under Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License