|
Table of Contents
|
Пароніми (слова, схожі звучанням) широко вживаються як стилістичний засіб у красному письменстві. Згадаймо відомий вірш Д. Павличка, де поет, як справжній інтернаціоналіст, захоплюється святобливим ставленням монголів до рідної мови, історії, природи і, як щирий патріот України, страждає через національну байдужість та безпросвітність деяких наших земляків-моголів. А ось зразок майстерного використання паронімів в одній з «Інкрустацій» Ліни Костенко:
Колись були Орфеї, а тепер корифеї.
А як же він став корифеєм, як не був Орфеєм?
Сам Орфей не був корифей.
Він навіть не бував у Спілці.
Сидів собі і грав на сопілці.
І його розтерзали менади,
Бо не піддався на їхні принади.
Помітне місце належить паронімам серед виразових засобів публіцистики, де вони особливо ефектні в ролі заголовків: «Навесні на Десні», «Нова кампанія старої компанії». Не цурається цього розряду лексики й народна творчість: пройти Крим і Рим; ти йому про Тараса, а він тобі півтораста.
Проте звукова близькість паронімів спричинює семантично неприпустиме вживання їх один замість одного, що веде до затемнення змісту висловлювання.
Багато паронімів є словами, що походять від одного кореня, але мають різне префіксально-суфіксальне оформлення. В усному мовленні, а то й у писаних текстах натрапляємо на вислови: «Я не маю про це жодної уяви; Про ці речі вона мала досить туманну уяву». В обох реченнях треба було використати слово уявлення — розуміння чогось, знання про щось. А уява — це здатність відтворювати щось у думках, у свідомості: «Поки в моїй уяві малюються люди, події й природа — я почуваю себе щасливим» (М. Коцюбинський). Отже, багата уява, поставати в уяві, але мати уявлення, складати уявлення. Змістовий — той, що стосується змісту: змістове навантаження, змістова основа, змістова точність; змістовний — багатий змістом: змістовний твір, змістовне життя, змістовна лекція.
Якось у пресі був надрукований матеріал Укрінформу (тепер ДІНАУ-Укрінформ) під назвою «Храм буде відроджено». Ішлося про відбудову Борисоглібського храму XI століття у Вишгороді: «Тут Ярослав Мудрий писав першу слов’янську конституцію — збірку законів «Руська правда», в тривожну годину збиралися древньоруські князі, щоб засудити міжусобні чвари, освятити слов’янську єдність… Як відновити цей видатний історичний пам’ятник, святиню наших прадідів, частку духовного життя нашого народу — про це йшла мова на зустрічі у Вишгороді за участю представників Українського фонду культури, духовенства, комерційних структур, активістів Товариства охорони пам’яток історії та культури».
Перш ніж говорити про недоречно вжиті пароніми, хотілося б запитати шановне агентство: про яку слов’янську єдність думали давньоруські (тобто українські) князі? Чи не про ту, на спекуляціях якою пан Солженіцин та його однодумці хочуть «облаштувати» Росію, відбатувавши добрий шмат наших земель? Адже руський — це те саме, що й український, а та країна, що зветься тепер Росією, до XVIII століття була Московією.
Що ж до паронімів, то пам’ятник — це синонім до слів монумент, надгробок. А визначний твір літератури, мистецтва, архітектури зветься по-нашому пам’ятка. Правильно казати пам’ятник Тарасові Шевченку, пам’ятник Лесі Українці, але «Слово о полку Ігоревім» — визначна пам’ятка давньої української літератури. Так само і в згаданому тексті слід було написати: «Як відновити цю видатну історичну пам’ятку».
Слово древній «Словник української мови» (т. 2, с. 410) подає з позначками розмовне й рідковживане. Тож воно не може входити до утворень офіційно-ділового характеру, тому треба писати давньоруські князі, Давня Русь (Київська Русь).
Навіть у солідних виданнях можна вичитати «перли» на зразок: «Усією силою гнівного слова тавруємо середньовічні, ганнібалівські акти вандалізму». «Ганнібалова клятва» (вислів, пов’язаний з ім’ям полководця Ганнібала, що жив не в середньовіччі, а в 3—2 ст. до нашої ери) означає «рішучість, боротися до кінця, суворо дотримувати слова». У наведеному уривку з заяви ветеранів київської письменницької організації (Літ. Україна. 1991. 31 січня), мабуть, ішлося про канібалівські, точніше канібальські, тобто людожерські, акти.
Паронімія, як бачимо, тісно пов’язана з семантикою. Пароніми ніколи не можуть довільно заступати один одного без певних стилістичних настанов. Щоб уникнути помилок, треба глибше вивчати значення слів рідної мови, спираючись також на знання інших мов.
Банкрот чи банкрут
У суспільно-політичному лексиконі наших днів досить часто використовують слово банкрут (банкрот) та похідні від нього. Уживані вони не тільки в прямому значенні «комерсант, підприємець, що став неспроможним боржником», а й (навіть частіше) у значенні переносному — стосовно невдалих політиків, розвінчаних ідеологів, скомпрометованих теорій тощо. Різні лексикографічні джерела фіксують ці слова як із звуком у, так і з о в другому складі. Засоби масової інформації України віддають перевагу формам з о, мабуть, під упливом російської мови, де такі форми тепер є єдино можливими: банкрот, обанкротиться, обанкротившийся і т. д. В українській мові обидві форми досить довго співіснували, проте в останні десятиліття накреслилася тенденція віддавати перевагу утворенню з у. Чому? Насамперед, певне, тому, що цей варіант ближчий до французького banqueroute, від якого походить українське слово. По-друге, форми з у мають ширшу географію та давнішу традицію вживання в нашій мові. По-третє, саме від банкрут утворилося більше, ніж від банкрот, гніздо слів: банкрутство, банкрутувати, збанкрутитися, збанкрутілий, збанкрутований і под. Отже, дотримуючись цілком слушних рекомендацій «Словника української мови», «Російсько-українського словника», «Словника іншомовних слів», Української Енциклопедії, пишімо й вимовляймо: збанкрутоване підприємство, збанкрутіла система, ідеологічний банкрут (а не банкрот). Напр.: «Низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську сировину роблять колективні підприємства банкрутами» (газ.); «Гра за такими правилами приведе країну до банкрутства в будь-якому випадку» (газ.); «Ідеї ваші не мають ґрунту в Галичині. Ось причина того, що всі ваші видання банкрутують» (П. Колесник); «Поміщик збанкрутував, і роботи їм не було» (М. Ірчан); «Носіям збанкрутілих ідей важко знайти нових прихильників, особливо серед молоді» (газ.). Для порівняння можна навести інше слово, яке разом зі своїми похідними, незважаючи на спільність походження, закріпилося в українській та російській мовах у різних звукових видозмінах: укр. нуль, нулик, нулівка, нульовий — рос. ноль, нолик, нолевой тощо.
Болільник чи вболівальник (уболівальник)
В українській спортивній термінології не без упливу російської мови незаслужено міцні позиції посідає слово болільник —пристрасний прихильник спортивних змагань. Закономірнішим у такому значенні є вболівальник (уболівальник), утворене від дієслова вболівати (уболівати) — пристрасно переживати за щось, співчувати, піклуватися, дбати. Слово боліти в сучасній українській мові означає «давати відчуття фізичного болю, завдавати страждань»: «Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить» (І. Нечуй-Левицький); «О Україно! Сонце волі! Від ран твоїх мене болить» (П. Тичина). Від такої лексеми навряд чи доцільно утворювати болільник у спортивному значенні. Тож болільник являє собою невмотивовану кальку російського болельщик. Невмотивовану через те, що витісняє закономірне українське вболівальник (уболівальник). Керуючись лексичними й семантичними нормами української літературної мови, маємо писати й казати: палкий уболівальник (не болільник!) футболу; на стадіоні зібралися найзавзятіші вболівальники. Напр.: «Гра київського «Динамо» — один із наймогутніших чинників, які сприяли національному самоусвідомленню в Україні задовго до 1991 року; тому кількість уболівальників цієї команди невпинно зростає» (газ.); «Над долею бідних уболіває він серцем, скарбам багатійським не заздрить» (М. Зеров); «Голова горить, і серденько кипить, і тіло болить» (Марко Вовчок); «Защеміла, заболіла Вся душа моя» (О. Олесь).
Вид і краєвид
Основне значення слова вид в українській мові — «обличчя»: «І стала жить Ганнусенька в сім’ї своїй, в роду, така русява, русенька, з рум’янцем на виду» (П. Тичина). З паронімічним російським вид наше слово збігається в таких значеннях: «ґатунок предметів, явищ» (основні види промислової продукції; елегія — вид лірики); «одиниця в системі класифікації тваринного та рослинного світу» (степові види рослин); «граматична категорія» (доконаний вид дієслова). Для решти значень російського слова вид є інші українські відповідники. Цього, на жаль, не беруть до уваги працівники деяких газет і пишуть: «Хлопець завжди був на виду» (треба на видноті); «Постійний вид на проживання, що потребує підтвердження раз на кілька років» (правильно посвідка на проживання); «За річкою відкривається чудовий вид на стару частину міста» (тут слід було вжити чудовий краєвид).
Дехто заперечує проти того, що частина місцевості, яку видно з певної точки, зветься краєвид, мовляв, можна казати й вид. Залишаючись при своїй думці, хочу навести такі аргументи. В цьому значенні краєвид і вид є не синонімами, а дублетами, тобто словами, що нічим не відрізняються. Отже, один з них має відійти на другий чи й третій план. Чому варто віддати перевагу слову краєвид? Хоч би тому, що воно оригінальне українське, широко використовується в творах українських письменників різних поколінь: «Очі його розбігалися по неширокім, але розкішнім гірськім краєвиді» (І. Франко); «З скелі відкривається чудовий широкий краєвид на море» (М. Коцюбинський); «За вікном вагона щохвилини виростали все нові й нові краєвиди» (М. Руденко). Слово вид у такому значенні в словнику за редакцією Б. Грінченка не засвідчене, а в Словнику української мови підтверджене єдиною ілюстрацією, та й то з листування (а не з художнього чи публіцистичного твору) Лесі Українки. У листуванні ж, як відомо, припускається більша вільність при доборі лексичних та інших мовних засобів. Отже, краєвиди Києва, краєвиди Карпат, степові краєвиди.
Вихідний і висхідний
В одному газетному тексті написали: «Висхідною точкою треба вважати становище, яке склалося на сьогодні». Тут мало б стояти вихідною, тобто початковою, від якої ведеться облік. А висхідний — той, що підіймається вгору, розвивається до вищого рівня: висхідна інтонація, висхідна зірка. Напр.: «Я захотів стати ученим. З погляду мого вихідного пункту й тодішніх соціальних умов це було зухвальство» (В. Підмогильний); «Загальна еволюційна лінія Семенка як поета хай подекуди синусоїдна, а проте висхідна» (газ.).
Військовий і воєнний
Ці однокореневі слова в сучасній українській мові мають досить виразну значеннєву відмінність: «Створивши збройні сили для самопорятунку нації, український народ використовував свою військову могутність лише для захисту України» (газ.); «Відчинилися блискучі дверцята, вийшов якийсь незнайомий військовий» (А. Дімаров); «Перший раз Високий замок здобув 1648 року Максим Кривоніс. Богдан Хмельницький, що тоді облягав Львів, не думав добувати міста й не вів проти нього майже ніяких воєнних операцій» (І. Крип’якевич).
Як видно з наведених прикладів, військовий стосується війська, а воєнний пов’язане з війною. І коли Верховна Рада України обговорює воєнну доктрину та виносить щодо цього якісь ухвали, вона вводить людей в оману, бо люди можуть подумати, начебто наша країна збирається тільки те й робити, що воювати. Насправді ж слід казати військова доктрина, військова таємниця, військова частина, військовий квиток, військовий кореспондент (дописувач), військовий лікар, військовий округ, військово-морський, військово-повітряний, військовослужбовець і под., але воєнні дії, воєнний період тощо.
Гречанка (турчанка, німка) чи грекиня (туркеня, німкеня)
Від етнонімів грек, німець, турок в українській мові є паралельні утворення для називання жінок: грекиня — гречанка, німкеня — німка, туркеня — турчанка. У засобах масової інформації переважають форми на -ка. Коли свого часу до Києва прибув прем’єр-міністр Греції, всі газети повідомляли, що тодішній український прем’єр В. Фокін «мав бабусю гречанку». Проте давнішу традицію в нашій мові мають форми на -еня (-иня): «Пасажирів мало: в 1-му класі ні одного, в 2-му, окрім мене, ще одна молоденька грекиня та двоє росіян» (Леся Українка); «Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню» (П. Куліш). У словнику за редакцією Б. Грінченка з утворень на -ка є лише німка як другорядний варіант до німкеня; гречанки й турчанки немає. Виходить, нам теж треба віддавати перевагу питомим українським формам грекиня, німкеня, туркеня.
Гривня і гривна
Грошова одиниця незалежної України зветься гривня, а гривна — це металева шийна прикраса у вигляді обруча. Напр.: «Ніс як за сім гривень сокира» (народна приказка); «Ченці дали йому скибку хліба, гривню грошей та й вирядили од себе» (Легенди та перекази); «Повноцінні громадяни України називають свої гроші, як і належить, гривнями, а ті, що досі не зрозуміли, де вони живуть, — рублями» (газ.); «Купці бо носили срібло на шиї, похваляючись хитро зробленими гривнами-чепами» (П. Загребельний); «Масивні кольє іноді нагадують давньоруські гривни чи скитські пекторалі» (журн.); «Поки що гривня, на жаль, не належить до найстабільніших валют» (газ.); «Національний банк мас всі підстави для того, щоб оголосити тверду політику підтримки курсу гривні» (газ.); «Темне волосся, зачесане на проділ, прикривала шовкова біла пов’язка. Єдиний знак великокняжого роду — золотава гривна» (С. Скляренко).
Багато хто з мовців помилково вживає слова гривна в обох випадках. Гривня відмінюється як вишня: дві гривні (а не гривни), п’ять гривень (а не гривен), двадцятьма шістьма гривнями (а не гривнами) і под.
Данець, данка, данський, а не датчанин, датчанка, датський
Є в нашій мові усталена недоречність у галузі ономастики: замість закономірного етноніма данці, що виводиться (як і в більшості слов’янських мов) безпосередньо від назви Данія (пор. норвежці, норвежець, норвежка, норвезький від Норвегія), в роки прискореного наближення української мови до російської запанувала неприродна форма датчани (датчанин, датчанка, датський), запозичена з російської мови, де її походження не цілком з’ясоване. Вигнані колись з усіх сфер життя слова данець, данка, данський поволі повертаються на сторінки лінгвістичних праць. Їх уже знову зафіксував «Орфографічний словник української мови» (К., 1975. С. 164—165). Варто повернути ці слова й на сторінки газет і журналів, у радіо-й телепередачі, в художні та наукові твори.
Дивний і дивовижний
Важко здивувати когось знанням мов. Багато людей володіє, крім рідної, ще однією, двома, трьома та більшою кількістю чужих мов. Як правило, це буває в країнах чи регіонах, де поруч живуть люди різних національностей (Закарпаття, Кавказ, Поволжя). Є поліглоти (у перекладі з грецької це слово означає «багатомовці»), що знають кілька десятків мов і більше. Проте знання мови — поняття досить відносне. Навіть рідну мову треба вивчати ціле життя, бо навчитися спілкуватися якоюсь мовою ще не означає опанувати все її багатство. Показником досконалого володіння мовою є вміння орієнтуватися в її лексичних тонкощах.
В одній із газет мене привабив заголовок «Дивні знання». Можна було подумати, що тут ідеться про щось кумедне, оскільки в сучасній українській літературній мові дивний мас значення «кумедний, незрозумілий своїми якостями або вчинками», те саме, що російське странный. Але в матеріалі розповідалося про догонів — невелике африканське плем’я, в давніх переказах якого вчені виявили новітні наукові відомості про Сиріус та інші космічні об’єкти. Тож ішлося про незвичайні, гідні захоплення, тобто не дивні, а дивовижні знання. Пор.: «І ось тут саме сталось щось дивне, незрозуміле. Наче камінь зірвався з гори» (М. Коцюбинський); «Як я різьбив ті риси дивовижнії Було натхнення, схоже на екстаз» (Л. Костенко).
Дощовий і дощовитий
Мовці не завжди чітко розрізняють функції прикметників дощовий і дощовитий. Дощовий є відносним прикметником до слова дощ, російський відповідник його — дождевой. Напр.: «Потроху западає тиша, тільки шумить і вирує в яру дощовий потік» (Ю. Яновський). Дощовитий (російський відповідник дождливый) означає «багатий на дощі»: «Літо цього року було дощовите» (М. Стельмах). Тож закономірні словосполучення: дощова вода, дощові краплини, дощові хмари, але дощовитий день, дощовита осінь, дощовита погода.
Духівництво і духовенство
Із двох слів духівництво й духовенство більше відповідає фонетико-граматичній будові нашої мови духівництво, про що свідчить, зокрема, і його словотворче гніздо, до якого належать духівник (священик, якому хтось постійно сповідується), духівниця (заповіт про спадщину). Духовенство такого гнізда не має. Напр.: «Об’єктом особливої ненависті більшовицького режиму було патріотично налаштоване українське духівництво» (газ.); «Та як ти міг подумати, проклятий, Що я, чернець і княжий духівник, З тобою буду чаші вихиляти?» (І. Кочерга); «Піклуючись за майбутню господарську долю синів, рідний батько перед самісінькою копанкою словесну духівницю дав» (О. Ковінька).
Жертовний, а не жертвенний
Слова, що не мають відмінностей ні в семантиці, ні в стилістичних відтінках, звуться дублетами. Один із видів дублетів — утворення від того самого кореня за допомогою різних суфіксів. Як користуватися такими лексемами в процесі висловлення думки? Критерії відбору простіше визначити тоді, коли одному з таких дублетів мова давно віддала перевагу, що засвідчено в численних лексикографічних працях та в індивідуальному мовленнєвому доробку майстрів українського слова. Приміром, із двох морфологічних дублетів жертовний і жертвенний перевагу, поза всяким сумнівом, потрібно віддавати першому, бо він широко вживається в творчості багатьох українських письменників: «О, краще б я тепер мечем жертовним життя її перетяла, от зараз, поки вона ще горя не зазнала!» (Леся Українка); «Перед шаманом лежить жертовна сарна з напівзамерзлими сльозами в мертвих очах» (З. Тулуб). Від жертовний походять слова жертовник та жертовність, що підтверджує його глибшу вкоріненість у мову. Тож вислови на кшталт «жертвенна (замість жертовна) любов до рідної землі» на сторінках наших газет треба вважати недосконалими з погляду лексичних норм.
Житловий і жилий
Щодо слів житловий та жилий існують різні погляди. Одні мовці твердять, начебто слово жилий не є українським, і пропонують вилучити його з мови; інші вважають їх синонімами і пишуть, наприклад, так: «На новому масиві, наче гриби, ростуть жилі будинки». Насправді ці слова, хоч і близькі звучанням, але відмінні значенням, тобто вони не синоніми, а пароніми. Житловий має такі значення: стосовний до житла, пристосований для життя людей: «Ліворуч, у саду житловий будинок з верандою» (О. Левада); «Він піде до житлового управління і зробить усе, щоб матері відремонтувати дім» (В. Кучер). Закономірними для української літературної мови є словосполучення: житловий фонд, житлове будівництво, житлова проблема, житловий відділ тощо. Жилий означає «заселений, залюднений»: «Фельдфебель повернувся до жилого кутка теплушки» (Ю. Яновський). До слова будинок можна застосувати обидва прикметники, тільки словосполучення матимуть різне значення: житловий будинок — призначений для життя, жилий будинок — той, у якому живуть люди; заселений. Тож у наведеному уривку газетного тексту треба було написати: «На новому масиві, наче гриби, ростуть житлові будинки».
Завдання і задача
Однокореневі слова завдання й задача мають досить суттєву семантичну відмінність. Завдання — це визначений наперед обсяг роботи, те, що хочуть здійснити; доручення; а задача являє собою питання, що його розв’язують шляхом обчислень за певною умовою (напр., у математиці). Пор.: «Не можу погодитися з висловленими Вами думками про завдання нашої літератури» (М. Коцюбинський); «Чим вища техніка тактування, тим вільніше може віддатися диригент основному своєму завданню — розкриттю внутрішнього змісту музичного твору» (М. Колесса); «Коли Варя приступала до розв’язання математичної задачі, виникала в уяві невесела картина» (О. Донченко).
У пресі часто плутають ці пароніми й пишуть: «Відповідальні задачі (замість завдання), що стоять перед молодою державою».
Загальний, а не всезагальний
Слово загальний має кілька значень: стосовний до всіх (рос. всеобщий); такий, що містить найсуттєвіше, без подробиць; такий, що охоплює основи чогось (рос. общий). Напр.: всеобщее избирательное право — загальне виборче право; всеобщая история — всесвітня (загальна) історія; общее языкознание — загальне мовознавство. В інших значеннях російському общий відповідає українське спільний: общие интересы — спільні інтереси; находить общий язык — знаходити спільну мову. Пор.: «Визвольна боротьба українського народу була пов’язана з найважливішими подіями загальної європейської історії і мала на них великий вплив» (газ.); «Нарешті секунда загального заціпеніння пройшла» (Григорій Тютюнник); «Поняття виникає внаслідок закріплення в мозку людини найменш змінного, стійкого, загального в явищах дійсності» (підр); «А навіщо той тин здався? Адже ж у нас двір коло хати спільний» (І. Нечуй-Левицький).
Тож для існування незафіксованої жодним словником української мови кальки всезагальний, яку так полюбляють журналісти й окремі науковці, немає ні підстав, ні потреби.
Звичайно і зазвичай
Відприкметниковий прислівник звичайно виконує в українській мові кілька функцій. Він уживаний як один із синонімів до слів просто, прозаїчно; як ствердна частка так, авжеж тощо. Але найчастіше використовуємо його в двох значеннях —«як завжди, як заведено» (не виділяючи комами) та в ролі вставного слова (виділяючи комами): Пор.: «Зими в цій місцевості звичайно не дуже холодні» (газ.) і «Наша вчителька, звичайно, людина талановита, але, на жаль, не може порозумітися з класом» (газ.).
Останнім часом у пресі помітна тенденція використовувати звичайно тільки як вставне слово: «Прихильники естради, звичайно, пам’ятають, що Мирослав Скорик іще на початку 60-х років серед інших творів написав перший український твіст «Не топчіть конвалій» (газ.). А в значенні «як завжди, як заведено» дедалі частіше вживають зазвичай. «Блукають кабани-одинаки своїми стежками, які зазвичай пролягають крізь густі зарості» (журн.); «Коали (сумчасті відмеді) дико репетують, невдоволені тим, що їх будять серед білого дня, коли вони зазвичай дрімають на деревах» (газ.); «Зазвичай ці позички здійснюються через продаж державних облігацій та інших цінних паперів» (підр.). Цю тенденцію слід усіляко вітати, бо словесне розрізнення значень є одним із свідчень лексичного багатства нашої мови. Тим більше, що лексема зазвичай не якийсь штучний витвір. Вона давно існує в мові, її не цураються митці українського слова, зокрема М. Рильський: «Тож затемна він причвалав на став, Зігнувшися ще більше, ніж зазвичай».
Замерзнути і змерзнути
Обидва ці слова походять від одного кореня, проте їх не можна вживати одне замість одного. Замерзнути означає «стати твердим від холоду, перетворитися на кригу; згинути від холоду»: «Замерзло поле скрізь» (Є. Гребінка); «Там, де верби, тини і тополі, по ночах замерзає вода» (В. Сосюра); «Галки на деревах замерзали і, як шматки льоду, падали додолу» (Панас Мирний). А змерзнути — це відчути холод: «Змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так і труситься» (Г. Квітка-Основ’яненко); «Зима не здавалась. Вівдя задмухала на світло. — Дивіться, як парує! Хіба ви не змерзли?» (М. Хвильовий).
Змішаний і мішаний
Багатство української мови виявляється серед іншого і в тому, що вона має окремі слова для відтворення найтонших семантичних відтінків. Через незнання чи з лінощів деякі працівники пера часом не завдають собі клопоту відшукати найдоречніше слово і вживають перше, що спаде на думку. Наслідком такого ставлення є, наприклад, словосполучення змішана виборча система. За лексикографічними джерелами української мови змішаний — відносний прикметник, що називає тимчасову ознаку: «По покоях пішли наркотичні пахощі свіжої рожі, змішані з духом рому» (І. Нечуй-Левицький); «В серці нишком закипала злість, змішана з образою» (Леся Українка). А в наведеному прикладі йдеться про постійну ознаку, якість, що в нашій мові відтворюється словом мішаний — такий, що складається з різних принципів, порід, статей. Напр.: «Ми знов пішли лісом, але він уже був не такий густий і не чисто ялиновий, а мішаний» (І. Муратов). Тож правильно казати й писати мішаний ліс, мішаний хор, мішана виборча система (пор. мічені, а не помічені атоми).
Знімання, знімальний, а не зйомка, зйомочний
При виведенні похідних від знімати в розумінні «фотографувати» літературна мова віддає перевагу власне українським утворенням знімання, знімок, знімальний (знімальна група, знімальний майданчик). Напр.: «Знімальної групи тепер немає — такої, як була колись. Тепер є так звана «режисерія фільму» (ЇО. Яновський); «Ми, кінорежисери, розлучаємося, нарешті, з тривалим знімальним днем» (О. Довженко); «Витримка — це проміжок часу, протягом якого світлочутливий шар фотоматеріалу зазнає дії променів світла, відбитих об’єктами знімання» (журн.); «Найцікавішим експонатом музею був рідкісний любительський знімок» (О. Гончар). Поширені в засобах масової інформації слова зйомка, зйомочний є неоковирними й невмотивованими запозиченнями з російської мови, тож їх потрібно уникати.
Зрівняти і порівняти
Не всі розрізняють пароніми зрівняти і порівняти. «Це місто не можна зрівняти ні з яким іншим», — читаємо в одній із газет. Зрівняти сюди не пасує, бо в нормативному мовленні означає «робити рівним, однаковим» (приміром, зрівняти в правах, зрівняти з землею); від цього дієслова походить зрівнялівка — невиправдане вирівнювання в чомусь. А в згадуваному уривку тексту йшлося про зіставлення, яке потрібно передавати словами порівняння, порівняти: «Це місто не можна порівняти з жодним іншим (або ні з яким іншим)». Пор.: «Заробив увесь свій статок, усе те, що зрівняло його з першими хазяїнами» (М. Коцюбинський); «Серед забутого місця пролягала широка дорога аж на гору. Грабарі зрівняли її, розгладили, хоч котись» (Панас Мирний); «Стаха сподівалась, що Бронко порівняє її рум’яне, як «райське яблуко» туге личко з обвислою шкірою тих жінок і зробить висновок на її користь» (Ірина Вільде).
Індійці й індіанці
Індійці, як відомо, живуть в Індії. Проте це слово в газетах використовують як назву корінного населення Америки: «Майже напівлегально грав ролі індійців та гномів; Побували в гостях у вождя індійського племені». Тут наявна лексична помилка, бо в українській мові прадавніх мешканців Америки звуть індіанці, рідше індіани: «На естраді стоїть молода індіанка в своєму вбранні» (Леся Українка).
Італійський та італьський
Слово італійський пов’язане з сучасною Італією. Напр.: італійська мова, італійське кіномистецтво, італійський страйк. А коли йдеться про племена, що населяли Апеннінський півострів у давнину, вживаємо іншого прикметника — італьський: італьська легенда, італьська німфа. Рос. итальянский треба перекладати укр. італійський, а рос. италийский — італьський. Напр.: «Беллона — італьська богиня війни, дружина Марса, ототожнювана з сабінською богинею Неріо» (Словник античної міфології, 1989); «У 5—3 ст. до н. е. італьські племена були підкорені Римом. Згодом вони стали основою італійської народності» (підр.); «Першими творами італійського неореалізму, що справив помітний вплив на кіномистецтво багатьох країн, були фільми Р. Росселіні, Л. Вісконті, В. де Сика» (газ.).
Казармовий, фірмовий, а не казармений, фірмений
Російські прикметники з суфіксом -енн у багатьох випадках слід перекладати українськими утвореннями з -ов: казарменный, фирменный — казармовий, фірмовий і т. ін. Тим часом газети пишуть: «В обласному центрі відкрився новий фірмений магазин»; «Неможна допустити, щоб на зміну казарменому соціалізму прийшов «демократичний комунізм». До речі, не можна слід писати окремо; помилкове написання разом є наслідком упливу російського нельзя.
Казка і каска
Паронімами бувають і слова, віддалені одне від одного походженням, наприклад казка і каска. У дитячих передачах Українського телебачення й радіомовлення розповідають каски (так висловлюються теле- й радіобабусі, дідусі, тітки та дядьки). Однак каску можна лише надягти, бо це запозичене з французької мови слово означає «металевий головний убір». А розповідають дітям казки (походить від казати). В українській мові дзвінкі приголосні не оглушуються, тому казка вимовляється не так, як каска. Напр.: «Пером не можна написати, Не можна і в казках сказати, яких було багацько див» (І. Котляревський); «— Ну, дітки, на рядно під грушу! Казочки послухайте!» (Остап Вишня); «Цього разу на вершечку, В мідній касці, уночі — Федір Гичка над містечком Височів на каланчі» (С. Олійник).
Кампанія і компанія
Ці два близькозвучні слова досить часто вживають одне замість одного. В усному мовленні від неофіційних та офіційних осіб можна почути: робота телерадіомовної кампанії (треба компанії); виборча компанія (треба кампанія). Таке сплутування неприпустиме, бо слова не лише не тотожні у вимові, а й вельми віддалені щодо походження та значення. Кампанія пов’язане з фр. campagne «похід» і використовується для позначення сукупності заходів, спрямованих на виконання певного завдання (наприклад, виборча кампанія, антифілоксерна кампанія тощо). Компанія походить від іт. compagnia, що зводиться до лат. cum «разом» та panis «хліб», і означає «група осіб, пов’язаних певними інтересами». Пор.: «Весела компанія з піснями й музикою зупинилася біля острова» (О. Бойченко); «Він і прибув сюди, щоб дізнатися, яка буде директива щодо посівної кампанії» (Д. Бедзик).
Качка і хитавиця
Інколи нерозрізнення міжмовних паронімів чи омонімів призводить до зовсім кумедних наслідків. «Їхати морем мати відмовилась, оскільки боялася штормової качки», — читаємо в одному журналі. Що ж воно за така страшна качка та ще й штормова? Адже качка в нас — це цілком мирна водоплавна дика та свійська птаха (рос. утка): «На далекому плесі кахкала дика качка» (І. Нечуй-Левицький). А річ у тім, що в журнальному тексті йдеться про гойдання морського судна під час шторму. Це явище українською мовою зветься хитавиця (рос. качка): «Шторм почав потроху слабшати, та море клекотіло весь день, хитавиця, хоч і не припинилася, але стала рівнішою» (З. Тулуб).
Ласиця, самиця, палиця, полиця, а не ласка, самка, палка, полка
Є в українській мові кілька паронімічних груп, що мають однакове значення: ласиця — ласка (невелика хижа тварина), самиця — самка (особина жіночої статі), палиця — палка, полиця — полка. Класики української літератури охоче вживали утворення на -иця: «Вона прилипла до нього, мов ласиця, а її блискучі, майже дикі очі впилися жадібно в його блідаве, ніжне обличчя» (О. Кобилянська); «Щупаки пливли у прибережні води Вслід за самицями, як завжди, рік у рік» (М. Рильський); «Няня казала, що то був велетень із залізною палицею і що його не брали ні куля, ні меч» (С. Васильченко); «Книжкові полиці від підлоги до високої, розмальованої стелі займали дві стіни» (З. Тулуб).
А ось які фразеологізми маємо зі словом палиця: без палиці не підступай, вставляти палиці в колеса, з-під палиці, палицею кинути; любить, як собака палицю; палиця на два кінці, перегинати палицю і под.
Форми з -ка активізувалися в радянський період під упливом російської мови і досі переважають у нашій пресі: «Люмпен хоче всього і одразу — смачно їсти, шикарно одягатися і спати з красивою самкою» (газ.). Тепер треба повернутися до традиційних українських утворень ласиця, самиця, палиця, полиця.
Людний і людяний
Одне агентство обіцяє всім охочим розмістити рекламу «в найбільш людяних місцях Києва». У цьому тексті слід уживати людний (про місце, де перебуває багато людей): «Є у мене звичка — ходити по вулицях і тулитися до людних місць» (Ю. Яновський). Людяний означає «доброзичливий, чуйний, гуманний»: «Вона усміхалась людяною усмішкою, простягнувши до мене обидві руки» (О. Досвітній).
Міркування і розмірковування
«Допомагають з філантропічних розмірковувань», — пишуть у газеті. Розмірковування — це заглиблення думками в щось, усебічне зважування чогось: «Стриманість почуттів, розважливе розмірковування характерні для інтимних поезій В. Самійленка» (журн.). А в цитованій на початку фразі треба було написати «з філантропічних міркувань», оскільки міркування означає «результат роздумів, думка, погляд, переконання». Напр.: «Ввечері у задушливих і темних казармах Шевченко сидів разом з іншими солдатами, слухаючи їхні невеселі міркування про те, кого бито, а кого ще будуть бити» (О. Білецький, О. Дейч).
Морквяний, а не морковний
Від іменника морква утворено прикметник морквяний, який не має варіантів. Проте ці варіанти часом створюють автори деяких публікацій — не знаючи українського слова, пишуть російське: морковний сік замість нормативного морквяний: «Через кілька хвилин вони вже з апетитом їли смаженого оселедця, а в солдатському казанку закипав морквяний чай» (Ф. Бурлака).
Належність, а не приналежність
Лексичні норми регулюють уживання слів у різних стилях, визначають належність того чи того слова до літературного або діалектного мовлення, вмотивованість або невмотивованість його використання в українській мові. Наприклад, штучний витвір приналежність, хоч і набув великого поширення, проте його існування нічим не вмотивоване, оскільки в сучасній українській літературній мові немає слів приналежати і приналежний. Тож єдино можливим варіантом у цьому випадку є належність, утворене від належний. Пор.: «Над ставом, що колись належав економії, як проходив Давид, шуміли верби» (А. Головко); «Я заїхав у відлюдне належне до того повіту гірське село» (І. Франко); «На площі був торг — неодмінна належність кожного міста того часу» (С. Скляренко); «Обов’язковою належністю костюма всіх південних слов’ян була коротка безрукавка» (журн.).
Натхнений, недоторканий, нездійснений і натхненний, недоторканний, нездійсненний
В українській мові семантично розрізняються близькозвучні дієприкметники (з одним н) та прикметники (з двома нн). Вони мають відмінності й у наголошуванні: нездійснений — нездійсненний, неоцінений — неоціненний, недоторканий — недоторканний, хоч не завжди: натхнений — натхненний. Натхнений — той, що дістав натхнення від когось (чогось), а натхненний — сповнений натхнення; нездійснений — який не здійснився з певних причин, а нездійсненний — який не може здійснитися ніколи; недоторканий — якого ніхто не торкався, не чіпав, а недоторканний — той, якого не можна торкатися, який охороняється законом від чиїхось посягань. Напр.: «Натхнений чарівною поезією Тараса Шевченка, прекрасні романси й хори створив основоположник української класичної музики Микола Лисенко» (журн.); «Серед тих чорних хмар, як білий невинний голуб, здіймалась у височінь постать натхненного проповідника» (М. Коцюбинський); «Настрій зневіри в собі, образи за нездійснені надії не покидав його» (А. Головко); «Знав Жолкевський, що справа ця важка, майже нездійсненна» (З. Тулуб); «Який він є важкий та дужий, який він недоторканий та цнотливий, і як та незайманість зводить її з ума» (О. Ільченко); «Вартовий є особа недоторканна» (І. Багмут); «Історія — це святая святих народу, недоторканна для злодійських рук» (О. Довженко).
Отже, в Акті проголошення незалежності України треба було написати: «Територія України є неподільною й недоторканною», а написано недоторканою, що, по-перше, не відповідає дійсності, а по-друге, порушує лексико-семантичну норму.
Оаза і оазис
У грецькій мові з її двома літературними традиціями багато слів існує в двох формах: krise, krisis; oase, oasis; these, thesis. Російська мова віддає перевагу утворенням на -ис (кризис, оазис, тезис), а в українській краще прищепилися варіанти з -а: криза, кризовий, теза, тезовий. Щодо слів оаза й оазис, то в красному письменстві вживаніше перше: «Високі стрункі пальми росли під палючим сонцем. То була оаза серед пісків пустелі» (журн.); «Тепер Кирило ходив уже не сам — панна Устя знала чудові куточки, оази квіток» (М. Коцюбинський). У пресі використовують обидва слова. Але з огляду на поширенішу в нашій мові модель (криза, теза) слово оаза має стати основним у всіх функціональних стилях.
Особа і лице
В одній із радіопередач на юридичну тему було заявлено: «Він має статус юридичного лиця». Російському слову лицо в юридичному та граматичному значенні в українській мові відповідає не лице, а особа. Тому треба писати й казати: «дієслово в формі першої особи однини; він має статус юридичної особи».
Особовий і особистий
Ще одна нечітко розрізнювана паронімічна група — прикметники особовий та особистий. Особовий — стосовно до особи, людини взагалі: особове посвідчення, особовий листок (для обліку кадрів), особовий склад, особовий рахунок. Особистий — властивий певній, конкретній особі; власний, персональний: особисті речі, особисте життя. З іменником справа поєднуються обидва прикметники, проте словосполучення мають різне значення: особова справа — сукупність документів працівника установи, організації, підприємства. «Це моя особиста справа» кажуть тоді, коли хочуть завважити, що той чи той крок або вчинок людини нікого, крім неї, не обходить.
Пам’ятка і пам’ятник
Здавалося б із словами пам’ятка та пам’ятник уже все гаразд: маємо Товариство охорони пам’яток історії та культури (хоча спочатку в складі його назви замість пам’яток стояло пам’ятників), часопис «Пам’ятники України» перейменовано на «Пам’ятки України». Але багато мовців, серед яких, на жаль, є й працівники засобів масової інформації, досі не бачать особливої відмінності між цими двома паронімами. По радіо й телебаченню часом виступають кореспонденти, які розповідають про роботу Товариства пам’ятників… Виходить, є потреба ще раз нагадати, що пам’ятник у сучасній українській літературній мові має тільки одне значення — скульптурна споруда на пам’ять або на честь когось чи чогось. Скажімо, пам’ятник князеві Володимиру, проект пам’ятника Михайлові Грушевському, встановлення пам’ятника Лесі Українці тощо.
Слово пам’ятка має кілька значень: річ або об’єкт, що нагадує про когось, про щось («Який виноградник викохав! Добру пам’ятку по собі лишив». — І. Волошин); предмет матеріальної або духовної культури минулого: історична пам’ятка, літературна пам’ятка, пам’ятка музичної культури, пам’ятка природи і т. ін.; поминальна книжечка; те саме, що й інструкція (пам’ятка водієві, пам’ятка туристові). Отже, єдино можлива назва організації Товариство охорони пам’яток історії та культури (оскільки воно покликане охороняти не лише монументи й надгробки).
Поверховий і поверхневий
Порушення законів сполучуваності слів призводить до непорозумінь, до перекручення змісту. І взагалі навіть найкраще слово, вжите недоречно, дратує, відштовхує читача від основної інформації.
Наприклад, слово поверховий у сучасній українській мові є прикметником від іменника поверх (використовується в таких утвореннях: п’ятиповерховий, двадцятиповерховий та ін.); крім того, воно означає «неглибокий, який не стосується суті справи»: поверхова рецензія, поверхове враження, поверховий критик тощо. Напр.: «Вам, може, чудно, що я взяла такий поверховий тон, але ж говорити ґрунтовно на такі теми, се значило б стріляти з гармат по горобцях» (Леся Українка); «Потрібно використовувати підземні джерела, де води вищої якості порівняно з поверхневими» (журн.). Але дивно читати такий газетний текст: «Життя не стоїть на місці. Нині воно поставило нове завдання — поверховий обробіток ґрунту». Тут ідеться про обробіток ґрунту, який здійснюють на невеликій глибині від поверхні землі, тобто про обробіток поверхневий.
Пожежник і пожежний
Колись М. Рильський написав мудрі слова:
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля…
Видатний поет, висловлюючись метонімічно, радив щодо української мови користуватися словником Бориса Грінченка, а щодо російської — словником Володимира Даля. Теперішні консультанти-дилетанти або зовсім не знають українських словників, або не вважають за потрібне вдаватися до їхніх послуг, звіряючи знання з усіх мов за словником В. Даля. Коли не знаходять там оригінального слова, оголошують його «незрозумілим для народу». Або беруть якийсь уривок із праць, присвячених культурі російської мови, перекладають його дослівно і штучно переносять на український ґрунт. Наприклад, російські мовознавці стверджують, що слово пожарник — це людина, яка зазнала лиха від пожежі, а той, хто гасить пожежу, — пожарный. Що ж, російським мовознавцям видніше, як там у їхній мові, але наші засоби масової інформації швидко змавпували це діло і заходилися впроваджувати його в українську мову. Наприкінці січня 1996 року, виступаючи по телебаченню, якийсь «розумник» на цілу Україну самовпевнено заявив: «Люди, що гасять пожежі, гніваються, коли їх називають не пожежними, а пожежниками, бо пожежники — це ті, що постраждали від пожежі».
Жаль, що лінгвіст-самозванець не заглянув до українських словників. У Словнику української мови читаємо: пожежник — працівник пожежної команди: «Метушились пожежники. Горів університет. Червоне полум’я виривалося з червоних вікон з тріском і глухим гудінням» (О. Довженко). «Пожежний — призначений для гасіння пожежі: «Пожежні розсохлися бочки» (С. Олійник); використовуваний для повідомлення про пожежу: «Владно вдарив пожежний дзвін» (О. Гончар); уживаний для застерігання від пожежі: «На високій пожежній вежі ходить вартовий з гвинтівкою й пильнує небо» (Г. Тютюнник). А той, хто потерпів від пожежі, зветься по-нашому погорілець: «Самітно блимають на спаленій руїні вогники в церкві, де зійшлися на сум погорільці» (С. Васильченко).
Попит і пропонування (а не пропозиція)
Російське слово предложение українською мовою слід перекладати речення (граматичний і логічний термін), пропозиція (те, що виноситься на обговорення; порада, вказівка) і пропонування (економічний термін, уживаний у сполученні зі словом попит). Напр.: «За будовою й типами синтаксичних зв’язків речення поділяються на прості і складні» (підр.); «Хлопчик засипав письменника запитаннями й пропозиціями щодо продовження оповідання» (О. Донченко); «Одним із важливих економічних законів є закон попиту і пропонування» (журн.); «У макроекономічному аналізі базовою моделлю інвестиційного попиту й пропонування є модель, у якій інвестиції є функцією відсоткової ставки» (підр.). Уживання в останньому значенні слова пропозиція зумовлене негативним упливом російської мови і не відповідає українським лексичним нормам.
Постачальник, а не поставщик
В українській мові є слово постачати зі значенням «давати кому щось, забезпечувати кого чимсь» та похідні від нього постачання, постачальний, постачальник, постачальниця, постачальницький тощо. Напр.: «Люди — мале й старе естафетою постачали солдатам воду» (Ірина Вільде); «Солод на той час працював у відділі постачання» (М. Руденко); «Відтепер Пугач став головним постачальником м’яса товариству» (В. Ґжицький). Уживане часом у засобах масової інформації слово поставщик є непотрібним запозиченням з російської мови.
Приморозки і заморозки
Яке з цих двох слів має більше підстав для називання невеликих весняних та осінніх морозів, що бувають удосвіта або вночі? Перше походить від приморожувати (злегка пошкоджувати морозом); а друге від заморожувати (дуже охолоджувати, доводити до замерзання). Пор.: «Кубанка завжди сиділа на ньому чортом. Він її носив і в холод, приморожуючи вуха, і в спеку, обливаючись потом» (О. Гончар); «Мертва душа гляне в очі марою, в жилах мені заморозить всю кров» (Леся Українка). Виходить, слово приморозки семантично точніше, тож йому й слід віддати перевагу, як це робить більшість митців українського слова: «У середній смузі України від цього дня вже можуть починатися приморозки, а тому й кажуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про запас!» (О. Воропай); «Хоч приморозків у цьому році ще не було, трави під ногами вже хруптіли» (Ірина Вільде); «Прибитий ранніми приморозками паслін визирає з-поміж сизуватої лободи, мов десятки гострих зіниць» (М. Руденко).
Причинний і причиновий
У своїх мовних порадах я завжди посилаюся на тлумачні, перекладні, енциклопедичні та інші словники, які є невичерпним джерелом вивчення мови. Однак у словниках теж інколи трапляються недоладності. Приміром, основне значення слова причинний у нашій мові — «божевільний, несповна розуму». Це підтверджується уривками з творів Т. Шевченка, П. Грабовського, А. Кримського, П. Панча, О. Кундзича та інших українських письменників XIX—XX століть, але в багатьох лексикографічних працях слово в такому значенні поставлено на друге місце та ще й з позначкою «розмовне». А яке ж нормативно-літературне? Виявляється, причинний як прикметник до причина в значенні «підстава, привід; явище, що породжує інше явище» (Словник української мови. Т. 8. С. 98). Словосполучення причинний зв’язок документується тут творами В. Леніна (котрий, як відомо, українською мовою не писав), а лінгвістичні терміни причинний сполучник, причинне підрядне речення не документуються нічим. І слава Богу! Бо і сполучники, й речення в українській мові не причинні, а цілком нормальні. Причинний слід уживати лише в значенні «несповна розуму», як, скажімо, в Т. Шевченка: «Не русалонька блукає: То дівчина ходить, Й сама не зна (бо причинна), Що такеє робить». Але причиновий зв’язок, причиновий сполучник, причинове речення.
Просвітитель чи просвітник?
Сучасна українська літературна мова досить рідко використовує старослов’янський суфікс -тель, наявний у словах учитель, засідатель та в деяких інших. Особливо помітна тенденція до заміни його власними наростками в зіставленні з російською мовою (яка зазнала далеко більшого впливу старослов’янської, ніж українська): писатель — письменник, читатель — читач, свидетель — свідок. Підтримуючи цю тенденцію, укладачі тритомного «Російсько-українського словника», що вийшов 1968 року, при перекладі російських слів просветитель, просветительница, просветительный, просветительство на перше місце поставили українські відповідники з суфіксами -н, -ник. Використовували такі утворення й класики українського письменства: «Молодий лікар, вірний своїй ідеї, мав розгорнути свою лікарську та просвітню практику» (М. Коцюбинський). Період бурхливого розвитку науки й культури в Західній Європі XVII—XVIII століть одинадцятитомний «Словник української мови» (т. 8, с. 278) подає як Вік просвітництва. Проте на сторінках преси, в теле- й радіопередачах і в окремих творах письменників досі чомусь віддають перевагу словам із суфіксом -тель: просвітитель, просвітительство й под., нехтуючи закономірні українські відповідники просвітник, просвітниця, просвітній, просвітницький, просвітництво.
Рублевий, а не рубльовий
Грошову одиницю колишнього Радянського Союзу в одних союзних республіках перекладали мовами корінних націй (укр. карбованець, узб. сум, каз. сом), а в інших уживали російської назви, пристосованої до фонетико-морфологічних особливостей місцевої мови (бр. рубель, молд. рублэ, ест. rubla). Коли той союз розпався, нові незалежні держави запровадили національні валюти, а Росія успадкувала рубль. Ми вживаємо назву російської грошової одиниці, як і годиться, без перекладу, але виникла проблема при утворенні прикметника. Багато газет та інших видань використовують російську форму рублёвий, відтворюючи її засобами української графіки — рубльовий. Але це суперечить нормам української мови, за якими прикметники такого зразка мають наголошений наросток -ев, а не -ьов: кришталь —кришталевий, мигдаль —мигдалевий, перкаль — перкалевий, квасоля — квасолевий (поряд із квасоляний), сталь — сталевий, тополя — тополевий (також тополиний). Напр.: «Мерехтіла кришталева пишність люстр» (М. Стельмах); «Його очі блищали кришталевими перлинами сліз» (О. Досвітній); «Дуже шкодить бобовим квасолевий зерноїд» (журн.). Отже, єдино можлива форма прикметника в українській мові — рублевий: рублева зона, рублева готівка, рублева маса тощо.
Свідоцтво і свідчення
Звукова близькість цих слів призводить до того, що їх помилково вживають одне замість одного. «Дільничому (треба дільничному. — О. П.) інспекторові не пощастило знайти переконливих свідоцтв про високу культуру батьків підлітка», — читаємо в одній із газет. Тут доречне слово свідчення, бо йдеться про факт, річ, обставину, які підтверджують щось. А свідоцтво, тобто офіційний документ, треба вживати в такому контексті: «Одержавши свідоцтво про закінчення школи, вона серйозно задумалась над тим, як їй бути далі» (Ю. Збанацький).
Усмішка і посмішка
Слово посмішка в основному своєму значенні пов’язане з поняттям глузування, кепкування; до нього пасують епітети іронічна, скептична, глузлива тощо: «Літній крем’язень теше собі весло, скептична посмішка гуляє в нього під вусами» (О. Гончар); «Солуха, знічуючись від гадючої посмішки отця Миколая, налив йому келих» (М. Стельмах). Натомість у публіцистиці, а то й у художніх творах, можна прочитати: «Її доброта світилася в ледь помітних зморшках, у м’якій посмішці» (газ.). За лексичними нормами української мови з епітетами м’яка, ласкава, приємна, привітна вживаємо слова усмішка: «Усмішка щастя розіллялась по обличчю в старої» (М. Коцюбинський); «І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка» (А. Малишко).
Утаємничений (втаємничений) і таємничий
В одному поважному виданні пишуть: «Книжечка споживача з утаємниченими літерами». Утаємничений означає «прилучений до якоїсь таємниці, ознайомлений з чимось приховуваним», те саме, що рос. посвященный. Напр.: «Катерина просила родичів, які вже були втаємничені в захворювання Аркадія, поки що тримати язики за зубами» (Ірина Вільде). У цитованому тексті мова йшла про незбагненні, незрозумілі, тобто таємничі літери. Пор.: « Таємнича доля судила Олені опинитись на чужій стороні» (П. Куліш); «Ввесь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна» (М. Коцюбинський).
Фатальний, а не роковий
При перекладі синтаксичних конструкцій, що містять у собі пароніми, стикаємося з певними труднощами, оскільки близькозвучні слова в одній мові не завжди є такими в іншій. Тож треба шукати засобів зберегти парономастичність, а, можливо, й відмовитися від неї, щоб не порушити лексичних норм однієї з контактних мов. Проте деякі автори не завдають собі клопоту щодо перекладацьких пошуків. Скажімо, до 50-річчя закінчення Другої світової війни в різних виданнях було опубліковано чимало матеріалів. В одній із двомовних газет такий матеріал вийшов під назвою Сороковые — роковые і Сорокові — рокові Якщо з російським варіантом усе гаразд, то український переклад заохочує читачів до порушення акцентуаційних та лексичних норм. Під впливом рос. сороковые читають і укр. сорокові (замість правильного сорокові). Роковий у сучасній українській літературній мові є рідковживаним синонімом до слова річний: «На заході понад лісом шумує ярмарок, осінній, роковий — з волами, з козами» (С. Васильченко). А в російській назві публікації роковой означає «невідворотний, призначений долею, згубний»; український відповідник цього слова — фатальний: роковая ошибка — фатальна помилка, роковой исход — фатальний кінець, роковая страсть — фатальна (згубна) пристрасть. «Омано дум, мого життя Ти помилко фатальна!» (І. Франко). Отже, згаданий матеріал правильно було б назвати фатальні сорокові, відмовившись від сліпого копіювання російської назви.
Чотириногий, а не четвероногий
У газетному матеріалі, спрямованому проти запровадження податку на собак, автор запитує: «А що ж робити напівголодній одинокій бабусі, останньою радістю для якої є четвероногий друг?» Як компонент складних слів збірний числівник четверо в українській мові не застосовуємо, натомість маємо форму чотири — чотиривимірний, чотириголосий, чотиригранний, чотиризначний… чотириногий (про тварин): «Під липою, над самим джерелом, стояв чотиригранний камінь» (І. Франко); «Не чотиринога — двонога небезпека підповзала. Із-за болотяного оситнягу підходив сам хазяїн — Кіндрат Комар» (О. Ковінька). Четвероногий є непотрібним запозиченням з російської мови.
Якович, Яківна, а не Яковлевич, Яковлівна
Від імені Яків словники подають дві різні форми по батькові: Якович, Яковлевич і Яківна, Яковлівна. Яковлевич і Яковлівна є застарілими, тому в сучасній мові їх треба уникати, бо і в усному, і в офіційно-діловому нормативному українському мовленні тепер уживані тільки Якович і Яківна. Мабуть, при перевиданні словників їх варто залишити як єдино можливі.
Міжмовна паронімія
Близькоспоріднені мови мають таку лексико-семантичну особливість: у них є майже тотожні за звучанням слова того самого кореня, які позначають різні, часом навіть протилежні поняття. Скажімо, укр. уродливий (вродливий) і рос. уродливий, ч. čerstvỳ означає «свіжий», тобто є антонімічним українському черствий. Для людей, що не досить досконало опанували одну з цих мов, такі випадки можуть стати джерелом неправильного слововживання, особливо тоді, коли йдеться про службові частини мови. Наприклад, українські прийменники у і в за значенням нічим не відрізняються один від одного. Їхнє вживання залежить від позиції в тексті: «У мене була книжка; Була в мене книжка; Був у мене підручник». Тобто на початку речення і в середині між приголосними пишемо у, а після голосного — в. Російські прийменники у та в мають різне значення. Коли б наведені речення довелося перекласти російською мовою, скрізь був би доречний прийменник у. Під упливом російської мови в українських писаних та усних текстах з’являються помилкові конструкції: «Сьогодні у нас в студії представник нової організації…» Треба: «Сьогодні в нас у студії…»
Серед кількох значень російського прийменника у є таке: «поблизу, біля чогось», якому в українській мові відповідають коло, біля, край, перед та ін.: быть у власти — бути при владі, у входа — біля (коло) входу, у берега — при березі, біля (коло) берега, у дороги — край дороги, при дорозі, у руля — за кермом, у рояля — за роялем, при роялі, у микрофона — перед мікрофоном. У кожному з цих випадків прийменник у в українській мові неприпустимий.
Основне призначення прийменника з-за (фонетичний варіант із-за) — вказувати на просторові відношення: «Найбільш блукали по Кубані, А рід їх вийшов з-за Дністра» (І. Котляревський); «Із-за лісу, з-за туману Місяць випливає» (Т. Шевченко); «Був він родом десь із-за Карпат» (О. Гончар). Синонімічний йому прийменник з-поза тепер незаслужено забутий, хоч його полюбляли класики: «Блиснуло сонце з-поза гір» (А. Кримський); «Усі гості з-поза столиків вовком на мене глипали» (Лесь Мартович). У просторовому значенні прийменники з-за (із-за) та з-поза збігаються з рос. из-за. Але російський прийменник відтворює також відношення причини й мети, які безпідставно переносяться в українську мову: «Провали в економіці сталися з-за розриву міжреспубліканських зв’язків; Працюють із-за шматка черствого хліба». Нормативними українськими висловами є «через розрив міжреспубліканських зв’язків; заради (задля) шматка черствого хліба». Тобто і в народній, і в книжній українській мові основний прийменник, що відтворює причиновий зв’язок, — через: «Через ту дівчину бандуристом став; Через свою неньку нежонатий ходжу» (нар. пісня); «Зрештою копач погиб (тобто загинув. — О. П.) через власну необережність» (І. Франко). Відношення мети передається прийменником заради, задля: «Працювати вдвоє стала, Все заради немовлят» (П. Грабовський); «Широкоплечі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися в їх чистих, прозорих водах» (Панас Мирний).
