Газета «Вечірній Київ» багато років веде рубрику «Бо то не просто мова, звуки…», під якою виступають мовознавці, вчителі, письменники, публіцисти, інженери, робітники, селяни — люди з різних куточків України, об’єднані щирим уболіванням за долю української мови. Проте трапляються дописи, автори яких уболівають не зовсім переконливо. Одна дописувачка, що назвалася просто мамою, просить допомогти, бо вже, мовляв, «нервів не вистачає доводити свою правоту». У чому ж річ? Шановна мама зокрема пише: «Десять років тому я мала необережність назвати свою дочку найулюбленішим для мене ім’ям Аннушка, що перекладається з давньоєврейської мови як Божа благодать. Свідоцтво про народження дитини виписали, як і всі тоді документи, російською мовою. Все було добре». Уявляєте, яке своєрідне вболівання за українську мову? А далі в школі, в загсі та в інших установах тій пані почали доводити, що Анна українською мовою звучить як Ганна, але мама запевняла й запевняє: «У моєї дівчинки ім’я Анна, а не Ганна, бо я назвала її запозиченим ім’ям, а не українською Ганною».
Усі батьки мають право називати своїх дітей бозна-якими іменами (правда, не всі діти потім, коли виростуть, дякують татусеві й матусі за надмірну оригінальність). Але чи можна собі уявити, щоб, скажімо, англійська мати патетично вигукувала навіть спересердя: «Я назвала свою дочку запозиченим ім’ям (наприклад, Лисавета), а не англійською Елізабет!»? Полишмо на особистий смак шановної мами те, що їй миліша Аннушка, ніж Ганнуся. Завважмо тільки, що слова Аннушка (-ушк є суто російським суфіксом) у гебрайській (давньоєврейській) мові не було. Там було ім’я Hannah, пов’язане зі словом hanan «він (Бог) був милостивий (ласкавий, благодатний)». За іншою етимологічною версією, ім’я походить від гебрайського слова hen «грація, миловидність». Гебрайське ім’я Hannah через грецьку мову з прийняттям християнства поширилося в багатьох народів світу, пристосувавшись до фонетичних законів кожної мови. У слов’ян воно має такі форми: болг., рос. Анна, п. Hanna, ч., влуж. Hana, срб. Ана, укр., бр. Ганна.
Ім’я Ганна одне з найпоширеніших серед українок, про що свідчить велика кількість пестливих утворень від нього: Ганка, Ганочка, Ганнуся, Нуся, Нюся, Ганця, Гандзя (згадаймо відому народну пісню про Гандзю) тощо. Це ім’я оспіване в численних народних піснях і в творах майстрів українського слова. Напр.:
Сіла Ганочка край віконця,
Всі гадочки перегадала,
Дружечок позбирала (нар. пісня).
Ой сяду я під хатою,
На вулицю гляну,
Як то тії дівчаточка
Без своєї Ганни,
Без моєї Ганнусеньки
У хрещика грають (Т. Шевченко).
Є в нас і Анна, але це фонетичний варіант, поширений на західноукраїнських теренах. Скажімо, героїня драматичного твору Івана Франка «Украдене щастя» зветься Анна. Але офіційна українська форма — Ганна. Тож мають цілковиту рацію і вчителі, і працівники загсів, коли в документах записують Ганна, а не Анна. Коли ж мамі, про яку йдеться, більше подобаються запозичені, а не українські Імена, то вона може заспокоїтися тим, що Ганна й Анна, як зазначено вище, різні форми того самого гебрайського (запозиченого!) імені.
А взагалі якщо говорити про походження, то переважна більшість українських імен є іншомовними. Вони прийшли до нас із прийняттям християнства в X столітті і сягають трьох етимологічних джерел: грецького (Агатангел, Андрій, Антін, Аркадій, Василь, Гарасим, Дмитро, Євген, Леонід, Макар, Микола, Олексій, Олександр, Степан, Агата, Анастасія, Галина, Оксана, Олена, Раїса, Текля, Тетяна тощо), латинського (Валентин, Валерій, Віктор, Віталій, Сергій, Марина, Мокрина, Мотрона, Наталя і под.) та гебрайського (Адам, Гаврило, Данило, Іван, Максим, Михайло, Оверкій, Яків, Ада, Аза, Ганна, Марія, Сусана, Тамара й ін.). З дохристиянських імен канонізовано скандинавські — Ігор, Олег, Ольга, Оскольд (Аскольд) та слов’янські — Богуслав, Бронислав, Всеслав, В’ячеслав, Мирослав, Ростислав, Святослав, Станіслав, Людмила, Світлана та інші, частина з яких є кальками з грецьких — Богдан (гр. Theodotos), Богодар (гр. Theodoros), Віра (гр. Pistis), Любов (гр. Charis), Надія (гр. Elpis). Без перекладу лишилася Софія (гр. Sophia<sophia «мудрість»).
Коли ж тепер говоримо про якесь ім’я, що воно запозичене, маємо на увазі його належність до тих не освячених традицією антропонімів, що з’явилися в нас у 20—30-х роках: Адольф, Альберт, Артур, Аделіна, Гертруда, Женев’єва, Люсьєна, Матильда й под. Вони й тепер видаються не цілком звичними на українському ґрунті, особливо в поєднанні з нашими прізвищами та іменами по батькові (напр., Альварес Микитович Гарбуз, Матильда Харитонівна Підтикайло). Тож вибираючи ім’я дитині, батьки мають добре зважати на умови його функціонування в майбутньому.
Імена, як і прізвища, є частиною лексичного складу мови. Серед українських прізвищ є загадкові, незрозумілі без етимологічного дослідження запозичення з інших мов. Проте більшість наших прізвищ утворено на українському ґрунті, вони тісно пов’язані з лексико-словотворчою системою рідної мови. Скажімо, від слова коваль як назви професії утворено прізвища Коваль, Ковалик, Коваленко, Ковалів, Ковальчук, Ковальський, Ковалівський; від ткач — Ткач, Ткачик, Ткачук, Ткаченко.
Упродовж кількасотлітньої розкиданості нашого народу по різних державах українські прізвища зазнавали російщення, полонізації, мадяризації та іншої денаціоналізації, тобто втрати національного обличчя. Особливо модним цей процес був у Московській імперії до- і пожовтневих часів: Майборода ставав Майборода, Сірко — Сєрков, Дубина — Дубін, Федина — Федін, Гайовий — Гаєвой, Кучма — Кучма, Олексійчук — Алексєйчук тощо.
Більшість носіїв таких прізвищ протестувала й протестує проти спотворення. Але окремі власники прізвищ-покручів (здебільшого люди з утраченим національним корінням) задоволені такими метаморфозами і з гордістю заявляють: «А в міня так записано в паспорті, прошу не перекручівать!» Як ото Голохвостий із п’єси «За двома зайцями»: «Натурально мая хвамілія Ґалахвастов, ето необразованиє мужики перекручівають!»
У засобах масової інформації можна натрапити на багато спортворених прізвищ. Існує кілька способів перекручення.
Перший. Зміна наголосу, що робить прізвище (на думку його носія) не схожим на слово-апелятив: Баран, Коваль, Кравець, Лопух, Дубіна, Драбіна (хоч усі, безперечно, здогадуються, що йдеться про такі слова, як баран, коваль, кравець, лопух, дубина, драбина й под.). Отже, наголошуймо правильно — Баран, Коваль, Кравець, Лопух, Дубина, Драбина. Так ведеться в усіх цивілізованих народів, що не соромляться рідної мови. Скажімо, жодному з німців не спадає на думку міняти наголос у слові Báuer (селянин), коли воно вживається як прізвище.
Другий. Прикметникові прізвища набувають неукраїнського звучання: Рябой, Рудой, Сухой, навіть Швидкой. Оскільки таких парадигм відмінювання немає в українській мові, то відмінювати, либонь, треба Рябоя, Рудоя, Сухоя, Швидкоя? Щоб уникнути таких парадоксів, варто повернутися до звичайних українських форм Рябий, Рудий, Сухий, Швидкий.
Третій. Заміна закономірного звука і на недоречний у таких позиціях е (є): Бєлік, Бєлошапка, Вєнік, Гнєдаш, Охремчук, Пасєка, Сєрік, Стрельчук, навіть Поєхало. Аби не нагадувати подруги Голохвостого Проні Прокопівни, котра казала, що вона не Сіркова, а Сєркова, носіям згаданих прізвищ краще надати їм літературного українського звучання: Білик, Білошапка, Віник, Гнідаш, Охрімчук, Пасіка, Сірик, Стрільчук, Поїхало.
Четвертий. Уставляння зайвих звуків, зміна закінчень: Гавва, Ліппа, Салло, Куппо, Неллін, Дьяченко, Третьяк, Ільєнко, Касьяненко, Татьянич, Ульяненко. За допомогою цих хитрощів можна (але чи варто?) затемнити зміст хіба що в прізвищі Неллін (від нелин — дуб, що не линяє, тобто не скидає листя на зиму). Щодо решти — всім одразу спадають на думку слова ґава, липа, сало, купа, дяк, третяк, Ілля, Касян, Тетяна, Уляна. Не смішімо ж людей і пишімо: Ґава, Липа, Сало, Купа, Нелин, Дяченко, Третяк, Іллєнко, Касяненко, Тетянич, Уляненко.
П’ятий. Нехтування правила чергування о з і: Бєловол, Рябоконь, Кот, Поп, Дробноход. Виходить, що для того самого слова існують різні правописи, залежно від виконуваних ним функцій? Але така практика суперечить «Українському правописові», тому слід писати Біловіл, Рябокінь, Кіт, Піп, Дрібнохід (не забуваючи, однак, про чергування — Біловола, Рябоконя, Кота, Попа, Дрібнохода).
Шостий. Винайдення нових антропонімічних суфіксів: Калініченко, Резніченко, Огороднік, Вєдєніч, Варєнік, Кірік, Мечніков і под. В українській мові закономірними є суфікси -ик, -ич, після голосних -їк, -їч (Котик, Галич, Слоїк, Груїч); суфіксів -ік, -іч немає. Тож правильні написання згаданих прізвищ такі: Калиниченко, Різниченко, Огородник, Веденич, Вареник, Кирик, Мечников.
Сьомий. Написання на кшталт: Дєнісов, Данілов, Лєбєдєв, Шумілова, Архіпова. Жодними міркуваннями внутрішньомовного характеру такого виправдати не можна. У близькоспоріднених мовах (і не тільки в слов’янських), які користуються однією графікою, основи спільних слів пишуться однаково, а вимовляються по-різному, згідно з законами кожної мови. Скажімо, ім’я Ізаура французькою мовою пишеться Isaure, португальською Isaura, а вимовляється відповідно Ізор та Ісаура. Тож нам треба писати Денисов, Данилов, Лебедєв, Шумилова, Архипова, бо вимова типу Лєбєдєв, Дєнісов — справжнє знущання з фонетичної системи української мови.
Перелічені сім способів не вичерпнуть списку перекручень українських прізвищ. Є такі спотворення, що не вкладаються в жодні рамки: Алексєєнко, Алексієнко, Аніщенко, Вєрємєєнко, Гріщук, Зимніч… Найсумніше в цьому, ще раз наголошу, те, що носії прізвищ змирилися з перекрученням їх. Одні вперто повторюють, що в них «так записано в паспорті», інші намагаються навіть застосувати власну етимологію: мовляв: Грищук походить не від Гришко, а від гріх, Зимнич не від зимний (як Дивнич від дивний, а Білич від білий), а від зима й піч (але ж тоді відмінювати прізвище Зимніч треба Зимночі, Зимніччю!), Куцовіл не від куций віл, а від куца воля, через це —Куцевол. Затемнюють прозору етимологію, наводять туману, якщо висловлюватися фразеологізмами.
Не варто обстоювати спотворені історичними обставинами форми прізвищ. Треба відродити справжні прізвища, як і цілу націю. Це явища одного порядку.
Чимало непорозумінь маємо з відмінюванням українських прізвищ. Здавалося б, тут усе зрозуміле: чоловічі прізвища відмінюються всі, жіночі також усі, крім тих, які закінчуються на приголосний та на о: Іван Кушнір, Петро Левченко, Євген Покотило — Івана Кушніра, Петра Левченка, Євгена Покотила, але Марія Кушнір, Ганна Левченко, Катерина Покотило — Марії Кушнір, Ганни Левченко, Катерини Покотило і т. д. Однак нерідко трапляються випадки, коли чоловіки — носії українських прізвищ на кшталт Бойко, Вареник, Лихопій запевняють, що їхні прізвища не відмінюються і пишуть: виступ Василя Бойко, спортивні успіхи Максима Вареник, заява Миколи Лихопій.
На прізвища, як і на решту слів, поширюються фонетичні, граматичні та інші мовні закони. Якщо в нашій мові в загальних назвах наявні випадні голосні е та о (голець — гольця, стрілець — стрільця, заєць — зайця, дубок — дубка), то вони мусять бути й у прізвищах: Голець — Гольця, Стрілець — Стрільця, Заєць — Зайця, Ємець — Ємця, Дубок — Дубка, Бурячок — Бурячка. А деякі мовці помилково кажуть і пишуть Заєця, Ємеця і под.
Український правопис у всіх його виданнях, спираючись на мовну практику українського народу (а не на окремих індивідів, котрі не опанували всіх тонкощів нашої мови), вимагає дотримуватися правил чергування о, е з і у відкритому й закритому складі: Кривоніс, Перебийніс — Кривоноса, Перебийноса; Біловіл, Чорновіл, Рябокінь, Сивокінь, Дерикіт — Біловола, Чорновола, Рябоконя, Сивоконя, Дерикота. Жодних інших варіантів у прізвищах такого типу не допускається.
Прізвища, котрі мають форму присвійних прикметників на -ів, так само зазнають чергування: Ковалів — Ковалева, Лесів — Лесева, Гнатів — Гнатова, Михайлів — Михайлова, Прокопів — Прокопова. У прізвищах цього типу останнє видання «Українського правопису» допускає також варіант без чергування: Михайліва, Олійниківа, Прокопіва тощо, хоч такі форми мають яскраво виражений розмовний характер. Ми ж поки що (слава Богу!) не пишемо Львіва, Могиліва-Подільського замість нормальних форм Львова, Могилева-Подільського.
На сторінках преси трапляються помилки в написанні українською мовою російських прізвищ: Васил’єв, Порфирьєв і под. Тут правило таке: після б, п, в, ф, м, задньоязикових г, х, ґ, к та після р пишемо апостроф: Аляб’єв, Астаф’єв, Артем’єв, Лук’янов, Григор’єв, Порфир’єв; після решти приголосних — м’який знак: Ананьєв, Васильєв, Панасьєв і т. д.
Кілька слів про відтворення українських прізвищ російською мовою. Прізвища, як і інші слова, належні до іменних частин мови, засвоюються здебільшого в формі називного відмінка однини: Перебийнис, Черновил, Дерикит, Лесив, Михайлив. Оскільки російській мові, на відміну від української, не властиве чергування голосних у закритому й відкритому складі, при відмінюванні треба зберігати фонетичне оформлення називного відмінка українських прізвищ: Перебийниса, Перебийнисом, Черновила, Дерикита, Лесива, Михайлива тощо.
