Слово ономастика (від гр. онома — «ім’я») має два значення: сукупність власних назв у словниковому складі мови, а також галузь мовознавства, що вивчає назви країн, міст і сіл та їхніх частин, назви морів, річок, озер, гір та інших ономастичних об’єктів; імена, прізвища й прізвиська людей тощо.
У цих назвах відбито життєвий шлях мешканців краю від найдавніших часів до наших днів. Топоніми часто зберігають пам’ять про мови народів, що з тих чи тих причин зійшли з історичної арени. Тому в цивілізованих країнах старі назви, як правило, зберігають, а нові дають новим об’єктам. За часів більшовизму на такі речі не зважали. Топонімічне водноманітнення було одним із способів прискорити злиття належних до різних націй і рас людей у нову історичну спільноту — радянський народ. Вулиці, проспекти, майдани, парки Леніна (до 1961 року також Сталіна), Ворошилова, Дзержинського, Карла Маркса, Клари Цеткін, Вільгельма Піка та інших діячів комуністичного руху «прикрашали» і міста з кількатисячолітньою історією, і зовсім недавно засновані населені пункти. Доходило до цілковитого безглуздя. Наприклад, столиці колишньої Киргизької РСР дали таку назву (Фрунзе), що киргизи не могли її й вимовити, бо в їхній мові немає звука ф.
Після утворення незалежних держав на уламках імперського Радянського Союзу в галузі ономастики сталося чимало позитивних змін. Фрунзе знову став зватися по-киргизькому Бішкек. Найменування типу Сталінабад, Кіровакан, Цілиноград тощо замінено таджицькими, вірменськими, казаськими назвами. Відбувається цей процес і в Україні. Повернуто питомі назви таким містам, як Жовква, Луганськ, Маріуполь.
Але досі зберігається Кіровоград. Тут слід зауважити, що не всі назви, які існували колись, варто повертати. Немає сенсу міняти Кіровоград на Єлисавєтград (так він звався до 1934 року). Але з цим містом злився населений пункт із поетичною назвою Златопіль. Гадаю, що це найменування добре пасувало б теперішньому Кіровоградові, розташованому серед золотавих українських полів.
Щодо міста на річці Усті, то корінні мешканці завжди звали його Рівне незалежно від примх різних прибульців. Але наша топоніміка (назви населених пунктів), як і антропоніміка (прізвища та імена), зазнавала впливу інших мов. Перебуваючи в складі Польщі, місто офіційно звалося Równe (Рувне). Після возз’єднання з Україною в офіційному вжитку було запроваджено не українську назву, а перекручену російсько-польську, що явно суперечило фонетичним законам нашої мови і здоровому глуздові. Українські мовознавці й історики завжди протестували проти цього. Ще в 60-х роках до Верховної Ради УРСР було подане аргументоване клопотання про повернення Рівному, як і іншим населеним пунктам, питомих українських назв. Але тоді саме починався курс на «зближення націй» аж до злиття, і подання мовознавців проігнорували.
Те саме сталося й з містом хіміків на Луганщині. Розташоване на річці Сіверський Донець, воно мало б зватися Сіверськодонецьк, що й зафіксовано в першому виданні Української Енциклопедії (т. 13, с. 153).
У незалежній Україні відновлено назву Рівне. Багато хто цікавиться, як утворити назву області. Якщо йти за граматичними правилами, то мало б бути місто Рівне, а область Ровенська, оскільки в першому випадку маємо закритий склад, а в другому відкритий (пор. прикметники гідний — годен, рівний — ровен). Але короткий прикметник ровен у сучасній українській літературній мові вийшов з ужитку, тому Ровенська сприймається як похідне від осоружного Ровно. Через те в твірному слові Рівне та в похідному від нього відбулося вирівнювання основ, унаслідок чого маємо словосполучення Рівненська область.
Місту хіміків пощастило менше, воно в офіційному мовленні досі вживається здебільшого в перекрученій формі Сєверодонецьк, позаяк його нормальна українська назва Сіверськодонецьк поки що чомусь не затверджена.
Правильна форма назви міста на Сумщині Ромен. Так воно зветься в літописах. У творах класиків української літератури, зокрема в Т. Шевченка: «І книжечок з кунштиками в Ромні накупила». Форму Ромен обстоювали та обстоюють відомі діячі української культури, життя яких пов’язане з цим містом, — Б. Антоненко-Давидович, Д. Білоус та ін. Але в офіційному вжитку лишається чомусь невмотивована множина — Ромни. Замість питомих українських назв Броварі, Лубні користуємося зіпсованими Бровари, Лубни.
Відомо, що державні межі не завжди збігаються з етнографічними. Нерідко частина якогось народу, живучи на своїй споконвічній землі, перебуває за державними кордонами Батьківщини. Так сталося й з українцями, котрі разом зі своєю землею відійшли до Росії, Білорусі, Польщі, Словаччини та інших країн. Географічні назви на тих теренах народ уживає в українській формі, а ось в офіційному мовленні маємо чималі розбіжності. Основною причиною тут є те, що офіційні чинники колишнього Радянського Союзу віддавали перевагу зросійщеним, сполонізованим, пословаченим словам, будь-яким, лише не українським варіантам назв. Ну а ми в Українській державі? Якщо центр української культури в Словаччині звемо по-своєму Пряшів (хоч по-словацькому і, звичайно, по-російському Прешов), то багато українських населених пунктів, які відійшли до Польщі, використовуємо в сполонізованій формі. Місто Холм, яке на початку ХІІІ ст. заснував князь Данило Галицький, величаємо на польський кшталт Хелм. Старовинний Перемишль іменуємо Пшемисль. Річку Сян теж перехрестили на Сан і пишемо в своїх українських газетах: «На землях за Бугом і Саном». Навіть Галичину окремі українськомовні видання часом називають Галіцією.
Чому б нам не повчитися в наших давніх друзів греків? У них турки ще 1453 року захопили Константинополь, перекрутили його назву на Істамбул (Істанбул) і закріпили її в офіційному вжитку. Проте греки досі (і в офіційному, і в неофіційному мовленні) називають місто по-своєму — Константинуполіс.
Та де нам до греків! Як тільки комусь із керівників Білорусі заманулося, щоб усі називали їхню країну Бєларусь (краще б там подбали про відродження білоруської мови!), то першими відгукнулися українські засоби масової інформації. Ті, хто каже «Бєларусь», гадають, начебто вони цим виявляють повагу до Білорусі. Але ж не можна цього робити коштом такої самозневаги, нехтуючи власну історію, культуру, традиції свого народу. Адже, скажімо, поляки писали й писатимуть, вимовляли й вимовлятимуть Białoruś (Бялорусь), а греки навіть Левкоросіа (від левкос «білий»). І це аж ніяк не принижує ні білорусів, ні їхньої незалежності. Не варто й нам запроваджувати написань, котрі не відповідають ні лінгвістичним, ні логічним законам. Бо якщо Бєларусь, то тоді треба й бєларуси, бєларуська мова і т. д. Так можна зайти дуже далеко. Аби догодити, наприклад, німцям (бо ж вони не німі!), почнемо називати цей народ дойчами, а їхню країну Дойчляндією або Германією (як нерідко можна почути по Українському радіо й телебаченню).
Та найкраще згадати, що ми народ із давніми історичними традиціями, що про білорусів ми дізналися не після Біловезької наради. І називати їх, як і раніше, білорусами, їхню мову — білоруською, а їхню Вітчизну — Білоруссю.
На сторінках преси, в радіо- й телепередачах часто можна прочитати й почути: Бєлгород-Дністровський, Старобєльськ, Венгрія, Словакія, Турція замість Білгород-Дністровський, Старобільськ, Угорщина, Словаччина, Туреччина тощо. Спотворення географічних та інших назв є не тільки демонстрацією мовного невігластва, а й виявом неповаги до мови та історії народу.
Не кращі справи в нас і з мікротопонімікою, тобто з назвами вулиць, майданів, підприємств тощо. У більшості населених пунктів (приємний виняток становлять Івано-Франківська, Львівська й Тернопільська області) досі є вулиці комуністичних вождів, вулиці Петра Великого, Катерини Великої та інших великих і дрібних винищувачів України. На жаль, не є винятком і столиця держави. Правда, дещо зроблено й тут. На мапі міста знову з’явилися вулиці Мала Житомирська, Михайлівська, Софійська, Трисвятительська (помилкові написання Софіївська, Трьохсвятительська), Прорізна, Липська, Шовковична й інші замість Калініна, Постишева, Паризької комуни, Героїв революції (тобто жовтневого перевороту), Свердлова, Рози Люксембург, Карла Лібкнехта.
Однак процес декомунізації київського ономастикону йде дуже повільно. Величний образ прадавнього міста досі спотворюють гримаси чужих назв на кшталт вул. Крейсера «Аврора», Більшовицька, пр. 40-річчя Жовтня й под. Якщо окремі київські керівники донині перебувають під чарами стереотипів періоду будівництва «світлого майбутнього», то це їхній особистий клопіт. Але навіщо ці стереотипи нав’язувати решті громадян Києва та цілої України? Старі схеми й без того важко вибивати зі свідомості. Але вибивати треба, бо вони заважають нам будувати справді незалежну Україну.
Відтопонімічні назви
Відтопонімічні назви (тобто найменування мешканців міст, сіл, селищ), як і інші слова, іноді мають синоніми. Якому з них віддати перевагу? Не претендуючи на остаточне розв’язання всіх питань відтопонімічних утворень, можу висловити деякі міркування щодо окремих із них.
Звуковий комплекс -чан уживається тоді, коли звук ч, що стоїть перед суфіксом -ан, належить не до суфікса, а до кореня. Донецьк — донеччани, Вінниця — вінничани (тут відбувається чергування цьк, ц з чч, ч). Назва мешканців Лисичанська — лисичани утворилася тоді, коли цей топонім мав форму Лисиче (згадаймо В. Сосюру: «Лисиче над Дінцем, де висне дим заводу…»). Тепер лисичани не варто міняти на лисичанці, треба поважати традиції.
Крім -ч перед суфіксом -ан може стояти звук й: Львів — львів’яни, Харків — Харків’яни. Так само мешканці Сум мають зватися сум’яни. Поширений тепер варіант сумчани, поза всяким сумнівом, запозичений з російської мови (пор. харків’яни —харьковчане, сум’яни — сумчане). На Сумщині нерідко використовують і форму сумняни, але це відбиття особливостей окремих говірок, у яких замість звукосполучення мн вживається мн: м’ясо —мнясо, м’ята — мнята, м’який —мнякий.
Викладене вище дозволяє зробити вибір із двох синонімічних назв: полтавці чи полтавчани, луганці чи луганчани. Оскільки при творенні похідних від Полтава й Луганськ підстав для виникнення -ч перед наростком -ан на українському ґрунті немає, то назви полтавчани й луганчани слід уважати за такі, що виникли під упливом російської мови. Тому перевагу потрібно віддати формам полтавці, луганці. Мешканці Києва звуться не київ’яни, а кияни. Слово походить від імені легендарного засновника міста Кия, тобто буквально кияни означає «діти Кия».
| Правильно | Неправильно |
|---|---|
| Азер-бай-джан | Азей-бар-жан, Азер-бай-жан |
| Білорусь | Бєларусь |
| Білгород- Дністровський | Бєлгород-Дністровський |
| Угорщина | Венгрія |
| Галичина | Галіція |
| Перемишль | Пшемисль |
| Рівне | Ровно |
| Сіверськодонецьк | Сєверодонецьк |
| Словаччина | Словакія |
| Старобільськ | Старобєльськ |
| Туреччина | Турція |
| Холм | Хелм |
| Кращий варіант | Гірший варіант |
|---|---|
| Броварі | Бровари |
| Лубні | Лубни |
| Наддніпрянщина | Придніпров’я |
| Наддністрянщина | Придністров’я |
| Пропонована | Уживана тепер назва |
|---|---|
| Кам’янське | Дніпродзержинськ |
| Січеслав | Дніпропетровськ |
| Златопіль | Кіровоград |
Про астрономічні назви
Назви багатьох сузір’їв в українській мові, як і в інших, являють собою кальки відповідних грецьких та латинських найменувань. Наприклад, Велика Ведмедиця, Мала Ведмедиця, Лебідь — це буквальний переклад гр. Мегалі Арктос, Мікра Арктос, Кюкнос, лат. Ursa Major, Ursa Minor, Cycnus. Поряд із цим чимало сузір’їв має суто українські народні назви: Велика Ведмедиця — Віз, Великий Віз; Мала Ведмедиця — Малий Віз, Пасіка. Оскільки давньогрецька й латинська мови пов’язані з античністю, тобто з далекою минувшиною, то за наявності кількох українських відповідників при перекладі назв перевагу віддавали найбільш архаїчному, з відтінком урочистості.
Скажімо, в українській мові є нейтральне слово дівчина і поетичне діва: «Де гнуться верби понад ставом, Там пройде дівчина моя» (В. Сосюра); «Панна Анеля, в білім капоті, як євангельська діва, сунеться тихо повз довгий стіл» (М. Коцюбинський). Поетичний варіант і став українським замінником грецької назви сузір’я Партенос — Діва (немає потреби міняти тепер Діву на Панну, як роблять окремі видання).
Наша мова має такий синонімічний ряд на позначення маляти корови: теля, бичок, телець. Перші два слова нейтральні зі стилістичного погляду, а третє застаріле. Воно вживається в текстах з урочистим забарвленням: «Чабани, Веніамінові внучата, Тельця отрокам принесли, Щоб їм дозволено співати У сінях царських» (Т. Шевченко). Саме його обрано для відтворення грецької назви одного із зодіакальних сузір’їв Таврос — Телець. Корінь у нього той самий, що й у слова теля (а не тіло). Тож немає жодних підстав писати Тілець, до чого вдаються деякі газети, друкуючи гороскопи.
Ще одне сузір’я зодіаку звуть у нас то Ваги, то Терези. Як же правильніше? Позаяк українська мова розрізняє вага, ваги (без коромисла) і терези (з коромислом та шальками), то для перекладу грецької назви сузір’я Зігос більше підходить лексема Терези. Так рекомендують усі словники української мови. Використання слова Ваги, Вага як астрономічної назви пояснюється впливом польської мови (п. Waga), або являє собою нетворчий переклад рос. Весы.
У засобах масової інформації вживають перекручену з погляду фонетичних та морфологічних норм української мови назву сузір’я Козоріг. Грецьке найменування Айгокерос складається з коренів слів айга «коза» та керас «ріг». Воно пов’язане з рогом кози Амальтеї, яка, за давньогрецькими переказами, вигодувала своїм молоком батька всіх богів та людей Зевса. Нормативна українська назва Козоріг. Таку форму рекомендують Українська Енциклопедія (К., 1961. Т. 6. С. 545) та Словник іншомовних слів за ред. акад. О. Мельничука (К., 1974. С. 266). Використовуваний на сторінках преси варіант Козерог — не рівноцінний переклад з грецької, а непотрібне запозичення з російської мови.
Отже, правильні українські назви сузір’їв зодіаку такі:
Риби
Терези
Овен (р. відм. Овна)
Скорпіон
Телець (а не Тілець!)
Стрілець
Близнята
Козоріг (р. відм. Козорога)
Рак
Діва
Водолій
Лев
