Морфологія і синтаксис
Table of Contents

Порівняно з досить помітними лексичними помилками, про які вже чимало писали і ще багато писатимуть, менш виразними є похибки морфологічного та синтаксичного плану. Але від того вони не перестають бути вадами. Відступи від морфологічних і синтаксичних норм української літературної мови знижують рівень культури мовлення ще більше, ніж лексичні огріхи.

АКТИВНІ ТА ПАСИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ

Лексико-граматичною особливістю сучасної української мови є майже повна відсутність у ній активних та пасивних дієприкметників теперішнього часу. Деякі мовці вважають цю рису за прогалину в лексичному розвиткові української мови і намагаються заповнити її в міру своїх сил та здібностей. Будь-який російський, польський або чеський дієприкметник теперішнього часу (а в цих мовах дана граматична категорія поширена, особливо в книжних стилях) прагнуть замінити теоретично можливим українським: працюючий, пануючий, руйнуючий, гальмуючий, всеохоплюючий, захоплюючий, чаруючий, оточуючий, життєстверджуючий, слідуючий, поступаючий; управляємий, виробляємий, пізнаваємий, відміняємий і т. п. Інші абсолютними замінниками таких дієприкметників визнають лише підрядні означальні речення: що (який) працює, панує, руйнує, керується, виробляється і под.

У першому випадку маємо неприродне для нашої мови перенасичення шиплячими звуками, у другому — незграбність, кострубатість, одноманітність викладу. Посилання на наявність в окремих класиків української літератури утворень на -чий, -щий, -мий не виправдовують використання таких слів у сучасній мові.

З названих розрядів слів у сучасній мові лишилися тільки ті дієприкметники, які втратили дієслівні ознаки й перейшли до класу прикметників: лежачий, квітучий, цілющий, живлющий, невмирущий, відомий, знайомий тощо.

Українська мова має великий набір власних засобів відтворення російських, польських та інших побудов дієприкметникового плану. Пасивні дієприкметники на -мий здебільшого заступаються досить поширеними в нашій мові дієприкметниками на -ний (які за походженням належать до минулого часу, але в певному контексті набувають ознак теперішнього): рос. управляемый, производимый, познаваемый, склоняемый — укр. керований, вироблюваний, пізнаваний, відмінюваний та ін.

В інших випадках замість дієприкметників на -мий (незамінимий, невловимий, недостижимий, невгасимий, незборимий) треба використовувати прикметники на -ний: незамінний, невловний, недосяжний, незгасний (непогасний), незборний. Тож в уривку з газетного тексту «Згодом випускники ставали незамінимими фахівцями всіх рангів» слід було написати незамінними фахівцями.

Активні дієприкметники теперішнього часу найчастіше відтворюються прикметниками: панівний, руйнівний, гальмівний, всеохопний, захопливий, чарівливий, навколишній (довколишній), життєствердний, металорізний, нержавний і т. д. Отже, гальмівний (не гальмуючий) центр, панівна (не пануюча) ідея, навколишнє (не оточуюче) середовищу, координаційний (не координуючий) центр, життєствердна (не життєстверджуюча) музика тощо.

Дієприкметники слідуючий та поступаючий неможливі навіть теоретично, бо в українській мові немає дієслів, від яких вони могли б бути утворені. Рос. следующий перекладаємо: наступний (у часовому й просторовому значенні) — наступний рік, наступна зупинка; такий (перед переліком або поясненням) — на порядку денному стоять такі питання: (далі йде перелік питань), міністр закордонних справ заявив таке: (далі викладається зміст заяви). Укр. відповідниками рос. поступать є чинити, робити (коли йдеться про якісь дії), поводитися (про ставлення до когось, чогось), надходити (про заяву, пропозицію, гроші, книжки), вступати (до навчального закладу, організації). Скажімо, рос. «Справочник для поступающих в вузы» — укр. «Довідник для вступників до вишів». Тож іще одним способом заміни російських активних дієприкметників є використання іменників: поступающийвступник, работающийпрацівник, играющийгравець, проживающиймешканець, нападающийнападник; замість відпочиваючийвідпочивальник, завідуючийзавідувач, командуючийкомандувач (які потребують після себе додатків у родовому, а не орудному відмінку; командувач флоту, а не флотом). Тому газетне речення «Будинок наповнюється грюканням доміно, більярдних шарів, вигуками граючих» треба було відредагувати так: «… більярдних куль, вигуками гравців».

Активні дієприкметники минулого часу вживаються з суфіксом -л: пожовклий, посивілий, зблідлий, заблудлий, завислий. Форми з в українській мові відсутні. Нав’язувані впродовж кількох десятиліть два слова перемігший (заради сполучення перемігший соціалізм) та допомігший (певне, за компанію) так і лишилися чужинцями в нашій мові. Через те використовуване в газетах поздоровлення типу «Вітаю Вас з наступившим Новим роком» слід розглядати як грубе порушення лексичної норми. Можна було сказати «з настанням Нового року». А взагалі вітають з якоюсь подією, котра є результатом фізичних чи розумових зусиль людини: з успішним закінченням навчального закладу, з відкриттям у якійсь галузі, з установленням рекорду. Що ж до Нового року (який настає незалежно від волі чи зусиль людей), то в українській мові доречні вислови: бажаю (зичу) щасливого Нового року, щастя Вам у Новому році, хай щастить Вам у Новому році і т. ін.

Є й інші однослівні замінники активних дієприкметників. Але не варто нехтувати й підрядних означальних речень зі сполучниками що, який, рідше котрий. «Той, що греблі рве» (Леся Українка); «Батальйон врізався в новий квартал, який упирався рогом у перехрестя вулиць» (О. Гончар); «Онисько був у своєму довгому кожусі, котрий трохи не волочився по землі» (Панас Мирний). І в реченні з газети «Такі заяви незрозумілі вихователям, люблячим свою професію» правильно було б «… вихователям, що (які) люблять свою професію».

Отже, відсутність в активному вжитку дієприкметників теперішнього часу не вада, а характерна риса сучасної української літературної мови, пов’язана з її народно-розмовною основою.

СЛОВОТВОРЧІ ТА ВІДМІНКОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Батькові — давальний відмінок, батьку! — кличний відмінок

Однією з морфологічних особливостей сучасної української літературної мови є наявність у іменників чоловічого роду другої відміни варіантних закінчень давального відмінка однини: -ові (-еві, -єві) та (). Це дає змогу врізноманітнювати виклад, уникати нанизування в реченні слів з однаковими закінченнями. Скажімо, не зовсім удало зі стилістичного погляду звучить фраза: «Диплом про закінчення університету вручається випускнику Петру Бондаренку». Що ж тут рекомендує стилістична норма? Коли в давальному відмінку стоїть одне слово, треба вживати форми з -ові (-еві, -єві): написати листа братові, зателефонував товаришеві, допоміг батькові косити сіно. Якщо в давальному відмінку є два слова, то одне з них уживаємо з -ові (-еві, -єві), друге з -у (): Михайлові Івановичу, Василеві Григоровичу, Іванові Біласу, Олександрові Ємцю. Тобто перевагу слід віддавати закінченню -ові (-еві, -єві). Чому? Тут кілька причин. По-перше, так каже більшість українського народу: з трьох наріч загальнонародної української мови це закінчення переважає в двох — південно-східному (на основі частини говірок якого виникла літературна мова) та південно-західному. По-друге, закінчення () має велика кількість іменників у родовому відмінку: народу, заводу, закону, вітру, морозу і т. д. По-третє, це ж закінчення властиве групі іменників у кличному відмінку: батьку!, сину!, товаришу!, учителю!, краю! Отже, в таких випадках закінчення -ові (-еві, -єві) допомагає чіткіше розмежувати функції відмінків.

Суперечать граматичній і стилістичній нормі такі побудови, де два слова стоять у різних відмінках, але мають однакове значення. Наприклад, у заявах: ректору університету, директору заводу. Або заголовок у газеті: «Що з майна авангарду (р. відм.) належить народу? (д. відм.)» Тут треба писати й вимовляти: директорові заводу, ректорові університету. Що з майна авангарду належить народові? Замість «як повідомили нашому кореспонденту синоптики Українського гідрометцентру» слід писати «як повідомили нашому кореспондентові синоптики Українського гідрометцентру» (можлива й форма знахідного відмінка — «повідомили нашого кореспондента»).

Біблійний, міліційний (а не біблейський, міліцейський)

Від іменників іншомовного походження численна група українських відносних прикметників утворюється за допомогою компонентів -ій-н(ий); емоціяемоційний, конструкціяконструкційний (не плутати з якісними прикметниками типу конструктивний), релігіярелігійний, тенденціятенденційний. З цього погляду варто віддати перевагу формам біблійний (рідше біблійський), міліційний, поліційний (від біблія, міліція, поліція) перед створеними за російським зразком біблейський, міліцейський, поліцейський.

Біль — болю (не болі) і біль — білі

В одній газеті читаємо: «Біль цієї трати надихнула на серйозний жанр». Біль як іменник жіночого роду означає «біла пряжа; яскраво-білий колір». Напр.: «Усю ніч не спала Та біль сукала» (нар. пісня); «Розжевришся туга, як те залізо, що біліє біллю» (Леся Українка). Коли йдеться про відчуття страждання, то іменник біль є чоловічого роду. Згадаймо хоч би відому «Пісню про рушник» на слова Андрія Малишка: «І на тім рушникові оживе все знайоме до болю». Виходить, у наведеному уривку з газетного тексту треба було написати: «Біль цієї втрати надихнув на серйозний жанр».

Болгари — болгар, але поляки — поляків, кияни — киян, але одесити — одеситів

Не так уже й рідко чуємо в неофіційному, а то й в офіційному мовленні: «На Одещині живе багато болгарів; повернення кримських татарів на рідну землю». З погляду морфологічних норм такі форми є помилковими. Іменники чоловічого роду з випадним наростком -ин у множині мають нульове закінчення родового відмінка; решта закінчується на -ів: львів’ян-инльвів’янильвів’ян, болгар-инболгариболгар, татар-интатаритатар, але полякполякиполяків, солдатсолдатисолдатів, народнародинародів.

Бубон — бубна, але бюлетень — бюлетеня

Звуки о та е можуть бути випадними, тобто при відмінюванні зникати в деяких формах слів (як загальних, так і власних назв): бубонбубна, заєцьзайця, кухолькухля. Часом цю морфологічну особливість забувають і кажуть та пишуть: «Водили за собою Козу, Ведмедика, Меланку й Чортеня з бубоном» (замість правильного бубном); «Водія Заєця (треба Зайця) звинуватили в порушенні правил дорожнього руху».

Але іменники іншомовного походження при відмінюванні зберігають е та о: бюлетеньбюлетеня (не бюлетня), брелокбрелока (не брелка).

Буряківник, картопляр, кукурудзівник, лісівник, луківник, рисівник, рослинник, садівник, хмеляр, а не буряковод і под.

«Хочете переконатись у цінних властивостях в’єтнамських кабачків? Розводьте їх на своєму городі», — закликає одне видання. Розводять когось або щось у різні боки; молоко чи горілку водою тощо. А кабачки та інші рослини вирощують. Тому утворення типу буряковод, картоплевод, кукурудзовод, лісовод, луговод, рисовод, рослиновод, садовод, хмелевод і под. для української мови неприродні. Їх увели до словників та в засоби масової інформації адміністративно-командними методами теоретики й практики злиття мов. І так категорично ввели, що деякі газети, а особливо телебачення й радіо досі не наважуються від них відмовитись. Замість таких слів у нашій мові вживані однокореневі утворення буряківник, картопляр, кукурудзівник, лісівник, рисівник, рослинник, садівник, хмеляр. Так само творимо назви, пов’язані з тваринництвом: оленяр, свинар, скотар, гусівник, кролівник, звірівник, собаківник, а не оленевод і т. д. Напр.: «Ранком по всій плантації замерехтіли білі хустки буряківниць» (газ.); «Досвід передових картоплярів показує, що несприятливі кліматичні умови можуть бути переборені застосуванням агротехнічних заходів» (журн.); «Левко був лісівник завзятий Із підхерсонського села» (М. Рильський); «Рисівники Криму взялися за аналіз строкатості врожаїв» (газ.).

Двокореневі лексеми на -вод також є в нашій мові, але вони пов’язані з тими професіями, де справді когось чи щось водять: вагоновод, екскурсовод. Напр.: «Він усе говорив, водячи дівчину по руїнах, наче справжній екскурсовод» (М. Чабанівський).

Вісь, осі (не вісі)

Сучасне українське слово вісь відмінюємо так: Наз. вісь, Р., Д. осі, Зн. вісь, Ор. віссю, М. (на) осі, Кл. осе! У множині всі форми вживаються з о і не мають протетичного в: осі, осей і т. д. У засобах масової інформації подеколи чуємо й читаємо помилкові форми вісі, вісей замість правильних осі, осей. Пор.: «Не встиг другий віз недалечко од’їхати, тріснула вісь» (І. Нечуй-Левицький); «Сконструйовано модель акумулятора у вигляді диска, що обертається на вертикальній осі» (журн.); «Віссю вулиці називають лінію, що йде по середині вулиці і ділить її на дві частини» (посібник).

Віче — іменник відмінюваний

Заповнюючи прогалини у вивченні рідної історії, ми відроджуємо й забуті чи напівзабуті слова. Досить часто вживаємо тепер, наприклад, слова віче (народні збори). Це дуже добре. Погано, коли слово віче не відмінюють: «Учасники Всеукраїнського віче (замість віча) прямували до майдану Незалежності».

Віче не є невідмінюваним словом іншомовного походження, як, скажімо, пенсне. Зразком для відмінювання можна вважати іменник плече в однині: віче (плече), віча (плеча), на вічі (на плечі) тощо.

Два студенти, два чоловіки і два чоловіка

Не завжди правильно вживають форми іменників чоловічого роду в сполученні з числівниками. За правилом, у поєднанні з числівниками два (три, чотири) іменники чоловічого роду мають форму називного відмінка множини: два (три, чотири) будинки (столи, стільці, заводи, студенти, учні тощо). Тим часом у газетах пишуть: «Назустріч ішли два молодика; Побудовано три нових завода; Здано в експлуатацію двадцять чотири будинка». Закінчення вживається лише в іменниках, що мають суфікс -ин (який випадає в множині): киянинкиянидва киянина (частіше двоє киян). Потребує пояснень використання з числівниками слова чоловік. Коли ми кажемо два (три, чотири) чоловіки, то маємо на увазі лише представників чоловічої статі. А коли йдеться про певну кількість людей незалежно від статі, то маємо закінчення -а. «На зборах були присутні 532 чоловіка» (тобто люди обох статей). Таку особливість пояснюємо тим, що спочатку слово чоловік мало в нас таке саме значення, як і в інших слов’ян — являло собою однину до слова люди. Потім лексема чоловік семантично звузилася і стала позначати тільки половину людства, а в своєму первісному значенні вона була замінена словом людина. Є ще й варіанти 532 особи, 532 (двоє) людей.

Діяч і діячка, кореспондент і кореспондентка, лікар і лікарка, поет і поетка, поетеса

У засобах масової інформації досить часто можна почути й прочитати: перед мікрофоном журналіст Леся Чорна; гостей привітала вчитель української мови; ваша кореспондент взялась перевірити ці факти; Софія Русоваписьменник, історик, педагог, викладач, громадський діяч. Такі конструкції суперечать морфолого-стилістичним нормам української мови. Вони є наслідком невмотивованого перенесення рис офіційно-ділового стилю (де підкреслюється не стать людини, а її службове чи суспільне становище) на художнє, публіцистичне та розмовне мовлення.

Поміж іменниками — назвами професій, звань, посад є чимало слів, уживаних у формі чоловічого роду для позначення й чоловіків, і жінок: академік, інженер, кандидат, педагог, президент, ректор. Це пояснюється тим, що колись такі професії мали тільки чоловіки. У міру набуття їх жінками з’явилися жіночі відповідники: бандуристка, доповідачка, лікарка, організаторка й под. Процес утворення від іменників чоловічого роду назв жіночого роду доволі продуктивний. Слова авторка, аспірантка, дописувачка, журналістка, контролерка, лекторка, редакторка та інші зафіксовані в словниках, цілком нормативні. Отже, їх можна і треба вживати: перед мікрофоном журналістка Леся Чорна, ваша кореспондентка взялася перевірити ці факти; Софія Русова — історик, педагог, письменниця, викладачка, громадська діячка і т. д.

Дехто висловлює міркування, що, наприклад, слово поет (коли йдеться про жінок) слід застосовувати до видатних митців слова, а поетеса — до пересічних майстрів віршування. Погодитися з цим важко. Славетна поетеса античного світу Сапфо (VII—VI ст. до н. е.) не втрачала в славі через те, що греки звали її не пойетес «поет», а пойетріа «поетеса». Та й в українській мові слова поетеса, поетка означають «жінка, що пише вірші». А вимір її таланту позначаємо епітетами геніальна, велика, видатна, відома, знана тощо: «Наші критики ставлять в одну лінію і поетів, і поетес, і літераторів, і літераторок; не знаю, як хто, а я не раз казала їм за це спасибі» (Леся Українка); «І досі в годинах утоми і нудьги відчуваю два бажання, і бореться душа поетки з душею «громадянки» (Уляна Кравченко).

Золоте (не золоті) колосся

Збірні іменники типу колосся, коріння мають тільки форму однини: золоте колосся; яке коріння, таке й насіння; «За рікою колосся достигає — хилиться до лану, а над ним підіймається сонце» (М. Стельмах). У розмовному мовленні інколи вживають неправильних форм: золоті колосся, спільні коріння, кучеряві волосся. Такі вислови суперечать морфологічній нормі сучасної української літературної мови.

Кахлі, меблі, а не кахель, мебля

Категорія числа, як відомо, відтворює протиставлення одиничності й множинності. Більшість іменників має форму однини й множини: братбрати, краєвидкраєвиди, жінкажінки, річкарічки, диводива, мореморя, ім’яімена й под. Є іменники, здебільшого абстрактні та збірні, що вживаються тільки в однині: гідність, радість, сум, забуття, відродження, коріння, листя, насіння; також власні назви: Луганськ, Свалява, Дніпро. Ще одна група іменників існує лише в множині: ворота, двері, ножиці (інколи використовуване в помилковому варіанті ножниці), терези (саме цей наголос літературний, а не терези), входини (ще вхідчини, рідше новосілля), обжинки, роковини, сутінки; зокрема з галузі рослинного й тваринного світу: братки, грицики, бобові, колоскові, лілійні, цитрусові, хребетні, чотириногі.

Бувають випадки, що множинний іменник виступає синонімом до іменника, який має лише форму однини. Скажімо, слово молодість без стилістичного навантаження використовується в однині: «Все маєш: вроду, молодість, кохання, хутко будеш мати й шану, належну командоровій дружині» (Леся Українка). Молодощі є не формою множини від молодість, а його морфологічним синонімом: «Пом’янімо дні наших веселих молодощів!» (І. Нечуй-Левицький); «Збігають мої молодощі марно» (А. Кримський).

В усному мовленні часом можна почути: «Ми купили нову мебель»; «Була в гостях у знайомих, у них така розкішна мебля». Рекламні оголошення в радіо- й телепередачах, а особливо в метро та в інших видах транспорту «тішать» слух і «пестять» зір іще одним сумнівним витвором: «Кахель із Словакії» (мало того, що з Словакії замість нормативного Словаччини, то ще й кахель!), «Кахель із Білорусі!», «Кахель харківський».

За морфологічними нормами сучасної української літературної мови слова мебель, мебіль, мебля є застарілими; основною лексемою на позначення начиння приміщень є меблі, що вживається в прямому і в переносному значенні: «Скрізь без ладу розставлені меблі: стільці, ослонці, канапи» (С. Васильченко); «Єдиними меблями в цьому приміщенні був тапчан з солом’яним сінником та крісло» (Ірина Вільде); «Він укупі ще з кількома подібними інвалідами належав до постійних меблів при всяких розправах» (І. Франко). Найуживаніші похідні від слова меблі: мебляр, меблярка, меблювання, меблевий, мебльований, меблювати.

Як назву керамічних плиток для личкування стін та інших частин будівель в українській мові використовуємо множинний іменник кахлі: «Піч була з зелених водолазьких кахлів» (Г. Квітка-Основ’яненко); «У Києві в XVII столітті переважали типи ліпних кахлів, политих зеленою або коричневою поливою» (журн.). Слово кахель (чоловічого роду, р. відм. кахля) та кахля (жіночого роду) позначають одну таку плитку. Похідні від кахлів: кахляр, кахлярка, кахлярство, кахлевий, кахляний, кахлярський.

Отже, наведені уривки текстів слід виправити так: «Ми купили нові меблі»; «Була в гостях у знайомих, у них такі розкішні меблі», «Кахлі зі Словаччини (з Білорусі), кахлі харківські».

КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК

Українська мова належить до тих слов’янських мов, що зберегли кличний відмінок, тоді як інші (російська, білоруська тощо) втратили його. Тож у нашій мові тепер, як і колись, сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий та кличний, що зафіксовано й у новому виданні «Українського правопису» (К., 1990). Кличний відмінок у нас (не так, як у чехів і поляків!) тривалий час перебував у становищі Попелюшки: його називали кличною формою, дозволяли при звертанні замість нього вживати іменники у формі відмінка називного.

Але всі борці за культуру рідної мови завжди обстоювали законні права цієї граматичної категорії, витіснення якої спричинило б зникнення ще однієї оригінальної, збереженої в віках риси. Наприклад, М. Рильський писав: «Ще гірше стоїть справа з кличним відмінком. Мені, приміром, просто таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні «дорогий наш учитель», бо все моє українське єство тягне сказати «дорогий наш учителю». Максим Рильський мав цілковиту рацію, адже в усіх українських народних піснях та інших фольклорних жанрах, у піснях літературного походження послідовно вживаний кличний відмінок: Ой не шуми, луже, зелений байраче; Скажи мені правду, мій добрий козаче; Ой чого ти, дубе, на яр похилився; Ой, дівчино, шумить гай; Галю, серце, рибко моя; Чуєш, брате мій, товаришу мій; На тобі, небоже, що мені негоже; От тобі, бабо, й Юра.

У творах українських письменників, у перекладах чужих авторів, відтворених пером найкращих українських майстрів, кличний відмінок посідає належне місце: «Весно, ох, довго ж на тебе чекати! Весно, голубко, чому ж ти не йдеш?» (І. Франко); «Мріє, не зрадь!.. Я так довго до тебе тужила» (Леся Українка); «Україно, ти для мене диво» (В. Симоненко). Або уривок з роману «Євгеній Онєгін»:

Онегин, добрый мой приятель,
Родился на брегах Невы,
Где, может быть, родились вы
Или блистали, мой читатель.

Онєгін, друг мій, я зазначу,
Родивсь на берегах Неви,
Де, може, народились ви
Чи вславилися, мій читачу.

(Так Максим Рильський відтворив Олександра Пушкіна.)

Тепер, коли ми відроджуємо українську мову для всіх, хто був від неї відлучений, треба відродити все, що було втрачене. Ігнорування кличного відмінка є свідченням неповаги до рідної мови, ознакою невибагливості до свого й чужого мовлення.

У молитвах збережено кличний відмінок навіть у російській мові, яка взагалі його втратила: «Отче наш…» В українській мові кличний відмінок є повноцінною категорією живого спілкування, тому його відсутність особливо вражає в інтерв’ю зі священиком, надрукованому в одній українській газеті: «Отець Петро, де можна здобути духовну освіту?». Безперечно, це запитання слід було почати словами «Отче Петре».

Часом запитують, що робити з паралельними формами кличного відмінка князюкняже та ОлегуОлеже. Кличний відмінок у літературній мові, як правило, має одну форму для певного іменника. Варіанти є або застарілими, або ще не цілком засвоєними мовою неологізмами, або ж діалектними утвореннями. Щодо згаданих слів можна сказати таке: форми княже, Олеже являють собою архаїзми і доречні в творах із життя минулих епох. У сучасній літературній мові нормативними є форми князю, Олегу. «Місяцю-князю, Ти, чарівниченьку! Смуток на твойому Ясному личеньку» (І. Франко).

Не менш важливо правильно утворювати форми кличного відмінка.

Іменники 1-ї відміни в кличному відмінку закінчуються на -о: Олено, сестро, Микито, країно, Вітчизно (тверда група); -е, -є: земле, доле, душе, круче, надіє, редакціє, Іллє (м’яка й мішана група); -ю: матусю, бабусю, Галю, доню (в основному пестливі іменники м’якої групи).

Іменники 2-ї відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е. На закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок, ), власні імена з основою на г, ґ, х, к, деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Олегу, Людвігу, читачу, товаришу, також іменники діду, сину, тату. Закінчення мають іменники м’якої групи: Андрію, Юрію, Василю, гаю, краю, знавцю, бійцю, мартенівцю, лікарю, царю, кобзарю, Ігорю. Утворення типу Юріє, Андріє, Ігоре суперечать цьому правилу. Отже, вони помилкові, незважаючи на рекомендації деяких академічних видань, котрі ніяк не хочуть виправити припущених колись огріхів.

На закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Петре, Мар’яне, друже, козаче, командире, Києве, Львове, Херсоне), частина іменників м’якої групи на -ець (хлопче, женче, шевче), іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, тесляре, стороже, Дороше, Довбуше).

Іменники 3-ї відміни в кличному відмінку закінчуються на -е: ноче, радосте, юносте, змінносте, Любове, Нінеле, Аделе.

У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, обидва іменники вживаємо в кличному відмінку: панно Інно, друже Вікторе, братику Миколко, тітко Ганно. У звертаннях, до складу яких уходять ім’я та по батькові, форму кличного відмінка мають обидва компоненти: Ігорю Андрійовичу, Миколо Васильовичу, Анатолію Микитовичу, Павле Івановичу, Артеме Сергійовичу, Галино Пилипівно, Наталю Іванівно, Маріє Петрівно, Любове Антонівно.

Кличний відмінок є не лише формою відтворення власне звертань у діалогічному мовленні (мамо, тату, друже), а й неабияким засобом посилення виразності в риторичних звертаннях:

Україно моя, далі грозами свіжо пропахлі.
Польова моя мрійнице,
Крапле у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала,
Тополею в небо росла.
(А. Малишко).

МОРФОЛОГІЧНІ ВАРІАНТИ

Компостувати, а не компостирувати

Відомо, що дієслова іншомовного походження, входячи в українську мову, втрачають наросток -ир: дезавуювати, легалізувати, редагувати, транспортувати, фотографувати тощо. Деякі з цих дієслів під упливом російської мови спочатку вживалися в нас з -ир (-ір, -їр): бравірувати, мусирувати, шокірувати, але згодом їх витіснили закономірніші українські варіанти — бравувати, мусувати, шокувати. У сучасній українській літературній мові з -ир зберігаються дієслова компостирувати та репетирувати. Мовознавці пояснюють це прагненням уникнути надмірної омонімії: є вже компостувати — перетворювати на добриво (компост) та репетувати — голосно кричати, верещати. Але носії української мови не сприймають дієслів з -ир. Замість репетирувати кажуть проводити репетицію, замість компостирувати — «пробивати умовні написи на квитках та інших документах» використовують таки компостувати (в даному разі нема чого боятися звукового збігу з сільськогосподарським терміном, бо віддаленість двох понять і контекст допомагають уникнути непорозуміння). Слово компостувати в обох значеннях зафіксоване в Російсько-українському словнику (т. 1, с. 570) і в Словнику української мови (т. 4, с. 252).

Малина й полуниці, ожина й суниці, смородина й порічки

Називаючи різні ягоди, мовці нерідко плутають однину з множиною. У газетах, приміром, читаємо: «варення з полуниці», «назбирали цілий кошик суниці», «привезли черніки з Волині» та ін. Насамперед відзначимо, що утворення типу черніка, клубніка, брусніка є невмотивованими росіянізмами; вони не збагачують нашої мови, а засмічують її, оскільки ці ягоди здавна відомі українцям і мають у нас питомі назви: чорниці, полуниці, брусниці. У деревних рослин як на рівні мови, так і на рівні мовлення маємо чітке розрізнення — коли йдеться про саму рослину, вживаємо однини: абрикоса, вишня, груша, слива, черешня; щодо плодів застосовуємо множину: абрикоси, вишні, груші, сливи, черешні (тут є навіть випадки розрізнення на словотворчому рівні — яблуняяблука). Стосовно рослин кущових такої чіткості немає. Якщо нікому не спаде на думку сказати повидло з яблука чи варення з вишні (замість правильних висловів повидло з яблук та варення з вишень), то багато хто без жодних застережень може говорити про варення з полуниці, компот із чорниці.

Мовна практика українського народу, на яку спираються рекомендації словників, свідчить, що в однині слід уживати (як назви рослин, так і назви ягід) іменники з суфіксом -ин(а): малина, ожина, калина, смородина, журавлина (рос. клюква), шипшина, лохина (рос. голубика). Отже, треба казати зарості малини, калини, ожини… і варення з малини, кисіль із калини, вареники з ожиною тощо. В однині вживаємо також назви ягід, що закінчуються на приголосний: аґрус (рос. крыжовник), глід (рос. боярышник). Похідні від них аґрусовий, аґрусівка (наливка з аґрусу), глодовий (напій).

Іменники, що мають у своєму складі суфікс -иц-, уживані в множині: «В траві сором’язливі білі зірочки суниць» (З. Тулуб); «Спаржа, помідори, суниці устеляли грядки, наче оксамитовий килим» (І. Нечуй-Левицький). Тож правильно казати й писати варення з полуниць; назбирали кошик суниць (чорниць, брусниць).

Часто можна почути такі словосполучення: червона смородина, чорна смородина, бруньки чорної смородини, цілющі властивості чорної смородини. З погляду українських лексичних норм ці вислови недоречні, вони є кальками з російської мови. В українській мові чагарникова рослина родини ломикаменевих з білими, жовтими й червоними ягодами зветься порічки: «Перед нею повна миса червоних порічок» (Марко Вовчок). А чорноягідна рослина з цієї родини зветься просто смородина: «Бліденький хлопчик націлив на Оксена чорні, як смородина, очі» (Григорій Тютюнник). Про розрізнення цих назв в українській мові свідчить і такий приклад: «Величні гори навколо поросли… фісташками і непрохідними хащами малини, ожини, смородини, порічок та терну» (З. Тулуб). Отже, російським словосполученням белая (желтая, красная) смородина відповідають українські білі (жовті, червоні) порічки; черная смородина перекладається одним словом — смородина. Тож у наведених уривках газетних текстів бруньки чорної смородини, цілющі властивості чорної смородини прикметник чорний є зайвим.

Міць, родовий відмінок моці, а не міці

Від слова міць утворено міцний, міцність, міцнити, міцніти, зміцнювати й ін. Під упливом форм із закритим складом з’явилася тенденція вживати і й у складі відкритому: «Такі дії призводять до підриву економічної міці молодої держави». Це груба помилка. Треба писати й вимовляти міць, міццю, але моці (як ніч, ніччю, але ночі). Напр.: «Гаїнка йшла швидко, моторно, і мов якась нова снага, нова міць уступала в неї» (Б. Грінченко); «Дув, дув, аж потом весь облився, Із моці вибився, сердешний» (Є. Гребінка); «Міцний вітер подув від заходу, потряс вікнами хат» (Н. Кобринська).

Нежить — нежитю (не нежиті)

Однією з прикрих помилок у різних видах усного й писемного мовлення є неправильне використання форм роду іменників. Слово нежить у літературній мові належить до чоловічого роду. Тож у реченні з газетного тексту (автор якого, мабуть, відбиває морфологічні особливості рідної говірки) «Досі не можу вилікуватись від нежиті» слід виправити на нежитю.

Очі, очима (не очами) плечі, плечима (не плечами)

Іменник очі в орудному відмінку має форму очима (так само плечіплечима), а не очами, плечами, як нерідко пишуть у газетах. Напр.: «Отак і ви прочитайте, Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима» (Т. Шевченко); «Цілі години сидить так — плечима до степу, очима до моря, — виглядає сина» (О. Гончар).

Пан, пані, панна, добродій, добродійка, товариш, товаришка

Останнім часом ми повертаємо собі багато цінного з того, що було втрачене на «переможних» шляхах до «світлого» майбутнього. На тих шляхах не одне покоління українців відучили від нормальних звертань одне до одного. Після запровадження в Україні більшовизму всі прийняті в нашому суспільстві форми звертання було скасовано й замінено словом товариш, чим завдано шкоди насамперед цьому прекрасному слову. Товариш — це людина, пов’язана з кимось почуттям дружби, щирий приятель; однодумець, спільник: «Хоть ти і Грек, та цар правдивий, Тобі латинці вороги; Я твій товариш буду щирий» (І. Котляревський); «Хто ж не мріє мати вірного товариша й самому бути таким!» (О. Гончар). Усі похідні від нього мають саме цю семантичну основу: товаришка, товаришувати, товаришування, товариство та ін. Будь-кого товаришем не назвеш. Для цього в нас здавна існують слова пан, пані, панна, добродій, добродійка. Вони вживані як самі, так і з означеннями шановний, вельмишановний, поважний, високоповажний, ласкавий і под.

Слово пан має два значення: представник панівного класу і форма звертання, прийнята в суспільстві. Воно вживається в сімох слов’янських мовах — українській, білоруській, польській, чеській, словацькій, верхньолужицькій, нижньолужицькій. Наша мова розрізняє два значення слова пан навіть граматично: пани — представники панівного класу і панове — множина при звертанні безвідносно до класової належності.

Деякі мешканці України, що досі перебувають у полоні облудних ідеалів радянської доби, категорично виступають проти слова пан як форми звертання. І посилаються при цьому на Тараса Шевченка, який «не любив панів», та на наявність у нашій мові слів на кшталт панщина, запаніти тощо. Але ж наш Великий Кобзар уживав пан та похідні від нього і в другому значенні — як форму ввічливого звертання. Наведу кілька прикладів за «Словником мови Шевченка»: Спасибі вам, панове-молодці, Преславнії запорожці, За честь, за славу, за повагу; Нехай вам, панове товариство, Бог допомагає; Панно, пташко моя! Панно, доле моя! Не соромся, дай рученьку, Ходім погуляймо; Цілую твою стару пані, твоїх молодих діточок; Вельми і вельми шановная і любая моя пані Мар’є Василівно!

Українська дорадянська література, листування діячів нашої культури є для нас належним дороговказом у виборі форм звертання. Наприклад, Леся Українка до своїх близьких подруг зверталася: «Дорога товаришко!» (до Ольги Кобилянської), «Товаришці на спомин» (вірш-звертання до Антоніни Макарової). У більш офіційній ситуації вживала слів добродію, добродійко, пане, пані. У запорізьких козаків у пошані було звертання пане товаришу!, панове товариство!

Фальшивість слова товариш у звертанні до першої-ліпшої людини (це все одно, що кожну жінку називати високим ім’ям кохана) одразу викликала появу не зовсім рівноцінних, а то й цілком недоречних замінників: мужчино!, женщино!, дєвушко!, дамочко! (Мабуть, могли б дійти й до самице!, самчику!)

Отже, без вагань повертаймо те, що належить нам як спадок. Пан (пані) треба вживати перед прізвищем, ім’ям, назвою посади, перед службовим чи науковим званням: пане Петренку!, пані Катерино!, пане майстре!, пане інженере (професоре, лікарю)!, пані вчителько!, панно Лесю! Добродію! (добродійко) застосовуємо при звертанні без імені та прізвища: «Дякую Вам, добродію, за тепле слово!»

Чорнило, а не чорнила

Слово чорнило в українській мові вживається в однині, але деякі працівники засобів масової інформації вдаються до російського взірця (де це слово мас тільки форму множини): «Ще не висохли чорнила; Лист написаний синіми чорнилами». Правильні варіанти такі: ще не висохло чорнило, листа написано синім чорнилом. Напр.: «Стояв посередині стіл, застелений червоним сукном. Сукно було аж рябе від чорних плям з чорнила» (М. Коцюбинський); «За столом сиділа Якимова сестра Тетяна — школярка — і старанно виводила на великім аркуші бузиновим чорнилом» (А. Головко).

Шевченків край — Шевченкового (не Шевченкова) краю

Присвійні прикметники чоловічого роду в родовому відмінку однини мають закінчення -ого, а не -а. Отже, треба писати: «Відродити славу Свято-Пантелеймонового монастиря; Після закінчення Карлового університету повернувся до рідного села на Пряшівщині». Написання Свято-Пантелеймонова монастиря, Карлова університету помилкові.

Безособові й активні конструкції

Невідмінювані дієслівні форми на -но, -то в сучасній українській мові вживаються, як правило, в безособових реченнях: «Складено останній вступний іспит; Завершено сівбу озимих; На ниві українського фермерства помітних успіхів поки що не досягнуто; Отже, цілком можливий в умовах реальної багатопартійності саморозпуск Руху відкладається. Це й відбито в одноголосно прийнятій резолюції» (з газет). Синтаксичні побудови зі словами на -но, -то широко вживані в усіх стилях мовлення — від офіційно-ділових документів (див. щойно наведені уривки) до уснорозмовних та фольклорних текстів: «Наорано, насіяно, та нікому жати». Як видно з наведених прикладів, аналізовані конструкції характерні для речень, де наголошуємо на результатах певних дій; дійової особи в таких випадках не згадуємо. А коли є потреба вказати на виконавця дії, тоді слід віддавати перевагу активним конструкціям.

Ця вимога досить часто порушувана в засобах масової інформації, в наукових та ділових текстах, де використовують безособові речення різних типів: «У цьому сезоні нами започатковано творчі звіти митців перед киянами; Верховною Радою прийнято постанову; Дирекцією концерну запропоновано оригінальний вихід із скрутного становища; Відбудеться публічний захист дисертації на здобуття вченого ступеня доктора юридичних наук В. Петренком». Недоречні в цьому разі безособові побудови потрібно замінювати реченнями, в яких суб’єкт (виконавець дії) виступає в ролі підмета: «У цьому сезоні ми започаткували творчі звіти митців перед киянами; Верховна Рада прийняла постанову; Дирекція концерну запропонувала оригінальний вихід зі скрутного становища; Прилюдно захищатиме дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора юридичних наук В. Петренко».

ВИБІР СИНТАКСИЧНОЇ ПОБУДОВИ

В Україні і на Україні

Ще за радянських часів багато хто цікавився, чому чуємо й читаємо в Росії, у Франції, в Англії, у Вірменії, але на Україні. Після того, як наша Батьківщина відновила свою незалежність, в офіційному вжитку запанувала форма в Україні. Проте окремі громадяни її не сприймають і вишукують різні підстави, аби повернутися до старого — на Україні.

Треба сказати, що в народній творчості і в красному письменстві вживані обидві форми: на Україні і в Україні. Напр., у Т. Шевченка: «Серед степу широкого на Вкраїні милій», і «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну». Якому ж варіантові слід віддати перевагу? Свого часу це питання глибоко дослідив великий знавець української мови Іван Огієнко. Ось що писав він у статті з промовистою назвою «В Україні, а не на Україні»:

«Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання «де» тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має в нас прецікаву історію… Цілі віки ми чули то na Ukrainie (від поляків. — О. П.), то «на Украине», а тому й защепили собі це «на Україні» як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це власне «на» — болюча й зневажлива ознака нашого колишнього поневолення… Стара наша Русь чи Малоросія складалася з кількох частин: Галичина, Волинь, Поділля, Україна (головно Київщина). Хто слова «Русь» чи «Малоросія» вживав на означення цілого народу, для того Україна була тільки частиною; це, скажемо, завжди бачимо в XVII—XVIII віках, наприклад, в універсалах Богдана Великого або в літопису Величка й ін. Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Руси, а тому вираз на Україні був нормальний…

Але вже за старих часів дехто розумів Україну значно ширше, а тому й писав в Україні… Шевченко у своїх творах звичайно мислив Україну як назву для всього нашого народу, а тому й уживав на питання де місцевого відмінка з прийменником в: У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав. Було колись в Україні лихо танцювало. На весь світ почули, що діялось в Україні. Виріжуть гайдамаки ворогів в Україні. Сю ніч будуть в Україні родитись близнята. Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні; також на питання куди: В Україну ідіть, діти, в нашу Україну. Сини мої, летіть в Україну. Линуть в свою Україну тощо… Але звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої держави, несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну… Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну, викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення» (Рідна мова. 1935. Ч. 2. С. 67—72).

Отже, основною (а в офіційному мовленні єдиною) формою є в Україні. Проте не варто виправляти фольклорних та літературних творів, де з історичних причин уживаний вислів на Україні.

Дні й місяці

Безграмотною з погляду синтаксичних норм є застосовувана в газеті конструкція: «Лист, датований 26 серпнем». Назва місяця в таких випадках завжди мас стояти в формі родового відмінка: двадцять шосте серпня, лютого; двадцять шостого серпня, лютого; двадцять шостому серпня, лютого; двадцять шостим серпня чи лютого (а не серпнем чи лютим).

Згідно з опитуванням, а не згідно опитування

Прийменник згідно вживається з іменником в орудному відмінку та прийменником з: згідно з постановою (графіком, опитуванням і под.). Тому конструкції типу «Другий рік цей клас працює згідно постанови про реформу загальноосвітньої інколи» не відповідають синтаксичним нормам.

Конструкції з прийменником по

Однією з найпоширеніших синтаксичних вад засобів масової інформації (а під їхнім упливом і розмовного мовлення) є надуживання конструкціями з прийменником по: майстерня по ремонту одягу; бюро по працевлаштуванню; комітет по цінах; проректор по науковій роботі; екзамен по англійській мові; працюють по змінному графіку; я прийшов до Вас по такій справі; школа-магазин по підготовці молодших продавців; кіоск по продажу проїздних квитків тощо. У всіх наведених прикладах прийменник по не на місці. Правильні варіанти такі: майстерня ремонту (лагодження) одягу; бюро працевлаштування; комітет цін; проректор з наукової роботи; іспит (екзамен) з англійської мови; працюють за змінним графіком; я прийшов до Вас у такій справі; школа-магазин для підготовки молодших продавців; кіоск для продажу проїзних (дехто дуже хоче «вдосконалити» наш правопис і весь час уставляє в слово проїзний літеру д) квитків.

Прийменник по, звичайно, не чужий нашій мові. Він широко вживаний в інших випадках — з просторовими, часовими, обставинними та об’єктними значеннями: «А під самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти» (Т. Шевченко); «По сміху плач наступає» (Номис); «Ну, Трохиме, Ви тепер наш батько, порядкуйте нами по правді» (М. Кропивницький); «Вона припадала до журавля, але набрати води не могла — мабуть, не по ній важіль вчепили» (В. Земляк); «Ні, ти спробуй війни в окопі, сам наковтайся тванюки по горло» (О. Гончар); «Купець викинув їм на прилавок «штуку» кумачу по п’ятаку за аршин» (З. Тулуб); «Найстарші мали вже по тридцять чи й по тридцять два роки» (О. Довженко). Як бачимо, в цього прийменника багаті функціональні можливості. Тож не обмежуймо їх неправильним використанням.

Котра година?

Нормою української літературної мови є порядковий числівник на позначення завершеної години: шоста (десята, одинадцята) година. Це традиційна формула, засвідчена в творах класиків української літератури. А вживання якоїсь лексеми чи певної синтаксичної конструкції в творах видатних майстрів українського слова є підставою для фіксування цих мовних одиниць у словниках і для використання їх у спілкуванні. Тож диктори Українського радіо цілком правильно зробили, прислухавшись до рекомендації мовознавців і відновивши нормативне українське словосполучення. Правда, багато хто звик до зросійщеного варіанта шість (десять, одинадцять) годин і обстоює його всіма засобами.

Люди, що призвичаїлися до часової формули сім годин (замість сьома година), обстоюють її по-різному. Одні просто заявляють: мені не подобається, так ніхто не каже, так не вживає народ — і квит. На такі категоричні твердження можна відповісти, що «народ» не каже й година. Хіба рідко можна почути: «Скільки врем’я? — Двінадцять часов».

То що ж — і слово година викинути з мови? На жаль, велику частину нашого народу дуже довго відлучали від рідної мови. Тепер треба не захоплюватися лексичними та граматичними покручами, а поширювати мовні норми на всіх щаблях українського суспільства.

Інші опонують цілими «науковими розвідками», намагаючись довести недоцільність «нововведення». Скажімо, кандидат технічних наук О. Кравчук та доктор фізико-математичних наук В. Пилипенко в листі, надісланому до кількох інстанцій, зокрема пишуть: «Таке нововведення суперечить загальноприйнятим нормам української мови. Щоб довести це, нагадаємо, що в українській мові давно існує чітка і стабільна система правил для словесного опису різних кількісних величин. Ця система уніфікована і єдина, тобто призначена для означення кількості предметів, явищ, понять найрізноманітнішої суті і характеру — для опису кількості овець і слонів, молекул і галактик, тонн і літрів, секунд і століть, пісень і віршів, школярів і вчених. Ця система досить досконала, вона збігається з системами, прийнятими в найбільш поширених європейських мовах, і повністю відповідає міжнародним стандартам обчислення».

Насамперед, це не нововведення, а освячена традицією літературного вжитку формула: «О шостій (не в шість!) годині сідали гості за довгий стіл обідати» (Панас Мирний); «Приїхав яхтою… коло третьої (не коло трьох!) години вдень» (М. Коцюбинський); «О сьомій (не в сім!) рано я вже над Черемошем» (Г. Хоткевич); «Сідає до фортеп’яно щовечора о десятій (не в десять!) і грає до дванадцятої (не до дванадцяти!) (Ю. Смолич); «Близько другої (не близько двох!) години ночі всі заводи й установи міста були в бойовій готовності» (В. Кучер); «Пробило шосту (не шість!), коли Кравчинський відклав останню сторінку» (М. Олійник); «Обідня перерва з другої до третьої (не з двох до трьох!)», — рекомендує Словник української мови (т. 10, с. 249). Ілюстрації з творів письменників, що репрезентують різні місцевості України та різні історичні періоди, свідчать, що конструкція з порядковим числівником усталена й загальноукраїнська. Їй завжди віддавали й віддають перевагу митці рідного слова.

Повернення до традиційної формули називання завершеної години відбулося під гаслом відродження української мови. А логічні підстави для цього такі. Ми запитуємо котра година? (а не скільки годин?) і відповідаємо шоста (сьома, дев’ята і т. ін.). Запитуємо о котрій годині? (а не в скільки годин?) — відповідаємо о першій (о восьмій, о десятій). Тобто форма порядкового числівника в запитанні узгоджується з формою порядкового числівника у відповіді.

Треба зазначити, що в літературній мові існує дві форми називання часу. Офіційно-діловий варіант 8.25 (20.25) — восьма (двадцята) година, двадцять п’ять хвилин; 8.40 (20.40) — восьма (двадцята) година, сорок хвилин. Варіант, властивий художньому й розмовному мовленню: 8.25 і 20.25 — в обох випадках кажемо двадцять п’ять хвилин на дев’яту, 8.40 і 20.40 — в обох випадках за двадцять хвилиндев’ята.

Нарешті, твердження про міжнародні стандарти занадто категоричне. Наприклад, у польській мові на позначення завершеної години також використовують порядковий числівник godzina szósta, godzina dwunasta. Міжнародні стандарти в кожній мові застосовувані лише до тієї межі, за якою починається порушення законів розвитку мови. Скажімо, в багатьох мовах кажуть тридцять п’ять, шістдесят вісім, а німці натомість мають п’ять і тридцять, вісім і шістдесят; більшість європейців числа 70 і 80 називають сімдесят, вісімдесят, а французи — відповідно шістдесят і десять, чотири по двадцять. І жоден міжнародний стандарт тут ні німцям, ні французам не указ. Як у кожного монастиря свій статут, так і в кожної мови свої закони.

На адресу і за адресою

В українській мові досить поширені конструкції іменника в орудному відмінку з прийменником за, що вказують на обставинні відношення, спосіб дії: за наказом, за планом, за прикладом, за звичаєм, за знаком і т. ін. Напр.: «Всі запорожці за цим знаком поскидали свої шапки» (О. Довженко). Але ці самі відношення виражаються й за допомогою інших конструкцій. У багатьох газетах, радіо-й телепередачах помилкові з погляду синтаксичних норм вислови на зразок за пропозицією, за нашою думкою майже витіснили нормативні відповідники на пропозицію, на нашу думку.

Вислови на адресу і за адресою мають різне значення. Перший означає напрямок дії: «Листи надсилайте на адресу… По довідки звертайтеся на адресу…». Другий указує місце, де відбувається дія: «Консультаційний пункт міститься (або розташований, але не знаходиться) за адресою; зустріч із народним депутатом відбудеться за адресою…».

ФОНЕМИ Г ТА Ґ

Українська мова належить до тих індоєвропейських мов, де проривний задньоязиковий приголосний ґ перейшов у глотковий, або фарингальний, г (іноді його ще називають фрикативним). Зі слов’янських мов таке явище спостерігаємо також у білоруській, верхньолужицькій, словацькій та чеській мовах. Там, де в інших слов’ян на місці праслов’янського g зберігся проривний ґ (g), у зазначених п’ятьох мовах маємо фрикативний г (h). Для прикладу візьмемо слово голова: псл. golva, п., нл. głowa, рос. голова, болг., мак., срб. глава (вимовляється, як наша фонема ґ), хрв., слн. glava, з одного боку, та укр. голова, бр. галава, вл. hłowa, слц., ч. hlava — з другого. Тобто слова спільного кореня в одних слов’ян уживаються з проривним ґ, а в інших — із фрикативним г, причому це поширюється не лише на загальні, а й на власні назви. Скажімо, чехи звуть свою столицю Praha, а поляки Praga, хорвати кажуть Zagreb, болгари Бълґария, а чехи Záhřeb, Bulharsko. Тож і нам немає потреби писати й вимовляти Заґреб, Ґолубєв, бо в назві хорватської столиці той самий корінь, що й у дієслові гребти, а російське прізвище походить від птаха, який зветься по-нашому голуб: отже, пишімо й вимовляймо Загреб, Голубєв.

З неслов’янських мов звук ґ перейшов у г і в інших мовах, зокрема в грецькій, тому в словах грецького походження вживаємо г не тільки там, де був густий придих, що відтворювався лат. h. (Гера, Геракл, Гермес, гематома, гідра, гімн), а й на місці γ: апогей, галактика, епіграма тощо, бо так вимовляють греки, з якими наші предки мали давні історичні, географічні, господарські, культурні зв’язки. Дивно було б українцям «ґекати» в грецьких словах, коли самі греки «гекають».

Хоч проривний звук ґ у нашій мові використовується в порівняно небагатьох словах звуконаслідувального та іншомовного походження, до 1933 року для його позначення існувала літера ґ. Вилучення цієї літери спричинило розхитування вимовної норми, що вже майже була встановилася. У виданні правопису 1990 року літера ґ знову посіла належне їй 5-те місце в українській абетці. Але введення літери без вироблення чітких рекомендацій щодо її вживання спричинило нові порушення фонетичної системи. Позаяк кількість слів із фонемою ґ далеко не обмежується списком, наведеним на с. 20 «Українського правопису» (К., 1990), а поради на кшталт «правильною є вимова Гібралтар і Ґібралтар, Гете й Ґете» видаються, м’яко кажучи, дивними для мовного кодексу, кожен українець заходився писати літеру та вимовляти проривний приголосний на власний розсуд. Є люди, які гадають, що вимова г править за ознаку низької освіченості або сільського походження, і вживають ґ там, де його немає в жодній мові світу (крім російської): ґімн (гр. hymnos), Ґамлет (англ. Hamlet), балаґан (перс. balahana), навіть українське слово галузь дехто вимовляє ґалузь. На сторінках преси можна прочитати Ґавел (ч. Havel), Ґельмут (нім. Helmut), ґонор, ґоноровий (лат. honor) і под.

Як бачимо, йдеться здебільшого про іншомовні слова, де через різні причини мовного та позамовного характеру не розрізняються фонеми h = г, ch = х, g = ґ. До сплутування призводить беззастережне копіювання російських вимовних традицій. А ми ж маємо власні традиції відтворення чужих слів, які доволі вдало були застосовані в «Українському правописі» 1928 року, забороненому під час «боротьби з українським націоналізмом на мовному фронті» 1933-го. За тим правописом у давно засвоєних словах звук g передавався через г, бо це цілком відповідає духові нашої мови. Слушно завважував свого часу видатний український філолог і теолог Іван Огієнко: «Ознакою української мови є тільки г (h), чому й чужі слова з ґ ми українізуємо, цебто вимовляємо інтелігенція, гімназія, агітувати». Інший славний син нашого народу, поет і перекладач Володимир Самійленко у відомій статті «Чужомовні слова в українській мові» писав: «Наш люд, коли приймає ці слова, то систематично замінює в них звук ґ звуком г… Інші ж мови не наводять на потребу заховання звука ґ, бо цей звук часто віддається в тих чужих мовах: у мові французькій звуком ж, в італійській — звуком дж, а в еспанській звуком х. А всі ж ті мови мають і звук ґ, як і латинська мова. Чи не йти й нам слідом за народною фонетизацією таких слів і там, де вимовляють: римлянин ґ, француз ж, італієць дж, а еспанець х — не вимовляти ні першого, ні другого, ні третього, ні четвертого, а наше п’яте, себто г?». Зрозуміла річ — питання риторичне.

Отже, нам, не обмежуючись наведеним у сучасному правописі невеличким переліком слів із ґ, водночас не варто бентежити людей різними українсько-«анґлійськими» словниками. Поважаючи традиції свого народу, мусимо писати й вимовляти не лише Багами, Гаваї, Гавана, Гайдарабад, Гайдельберг, Гаїті, Гамбург, Ганновер, Гельсинкі, Гімалаї, Гондурас, Йоганнесбург, тобто закономірно відтворювати звук h українським г, а й Англія, Бельгія, Бенгалія, Гватемала, Генуя, Гібралтар, Гринвич, Грузія, Грюнвальд, Мадагаскар, Нікарагуа, галантерея, галера, галоп, гладіолус, граніт, грот, де в оригіналі маємо g.

Тепер стало модним порушувати чинний правопис. Він, певна річ, потребує вдосконалення, але в ньому є речі, освячені доброю традицією, усталені та безсумнівні. Приміром, відсутній у нашій мові огублений голосний е, що в різних мовах Європи позначається на письмі ö, ое, eu, послідовно віддається неогубленим е; інженер, режисер, фунікулер, Бернс, Ґете, Кельн. Деякі «вдосконалювачі» починають писати Бьорнс, Кьольн, хоч тут немає жодного пом’якшеного приголосного перед о (як в українському слові льон чи в російському прізвищі Тьоркін). Знову ж таки бездумно наслідують російський правопис. Але ж треба зважати передусім на можливості своєї мови; не завадить і досвід інших народів, зокрема слов’ян. Наприклад, чехи (за традицією мов з латинською графікою) прізвища Goethe й Gönez пишуть так, як німці та угорці, проте, не маючи огубленого е, вимовляють по-своєму: Ґете, Ґенц.

Ще більшої шкоди українській вимовно-звуковій системі завдають ті, що пишуть балєт, колєґа, лєкція, Лєта. Адже за нормами української літературної вимови звук л перед е та и не твердий і не м’який, а нейтральний л, близький до середньоєвропейського l, тому за всіма українськими правописами був, є та буде можливий тільки варіант ле: балет, колега, лекція, Лета тощо.

Стурбованість української інтелігенції невпорядкованістю вживання проривного ґ стала поштовхом до видання низки довідників на цю тему. Один із перших таких довідників уклав О. Негребецький1. Висловивши добрі наміри й навівши вже згадану цитату зі статті В. Самійленка, автор пішов на розхитування усталених вимовних норм, пропонуючи писати ґ там, де його не вимовляють навіть греки: ареопаґ, Аґамемнон, Антиґона, Ґанімед, Пеґас замість звичних для української та грецької мов ареопаг, Агамемнон, Антигона, Ганімед, Пегас та ін. З огляду на закони української фонетики неприйнятні поради п. Негребецького писати й вимовляти Гелєна, лєґато, Онґстрьом, Рьонтґен, Шрьодинґер замість Гелена, леґато, Онґстрем, Рентґен, Шрединґер тощо. Позитивним у цьому виданні є чітке розмежування при передачі іншомовних звуків h (г) та ch (х). Наш сучасний правопис, на жаль, має тут хибний орієнтир — залежність від примх російської мови, яка через відсутність фрикативного г відтворює звук h то через г (ґ), то через х: Гейне, Гавайские острова, Гофманн і Хофманн, Гельмут і Хельмут, Гелена й Хелена.

Тим часом українська мова може розрізняти ch, h та g:

ch

Харбін
Харибда
харита
хартія
херувим
хірург
хлор
хорей

h

гайдук
гарт
геві метал
гепі енд
гінді
гіт (не хіт)
гобі (не хоббі)
гокей (не хокей)
гонор
гуманізм
магараджа
Вальдгайм
Гавптман
Гамер (не Хаммер)
Гамлет
Гамсун
Ганібал
Ганс
Гельмут
Гемінгвей (не Хемінгуей)
Генрих
Гонекер
Гофман
Гумбольт
Г’юм
Нетаньягу

g

Ґете
Гюґо
Геґель і под.

Опублікований двома роками пізніше «Словник-довідник вживання літери ґ» в основному зорієнтований на правопис 1928 року, тому з більшістю його рекомендацій можна погодитися. Але, по-перше, тут повторюються огріхи згаданого правопису (агроном, дифтонг, енергія, металургія — це грецизми, писати й вимовляти їх треба не через ґ, а через г); по-друге, цьому виданню властиве подекуди надуживання літерою ґ. Є низка слів, які давно засвоєні нашою мовою з фрикативним г: магазин, манган, маргарин, роглик (того самого кореня, що й ріг), Фригія, Ягич. Немає підстав виконувати настанову довідника й запроваджувати написання та вимову манґан (та ще й з несправедливою позначкою «застаріле»), маґазин, марґарин і т. ін.

Пропонований словник укладено на підставі реєстрів «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка, «Правописного словника» Г. Голоскевича, «Довідника українських прізвищ» Ю. Редька, «Словника іншомовних слів» за редакцією академіка О. Мельничука, праць з історії та культури мови І. Огієнка й Б. Антоненка-Давидовича та власних досліджень у галузі етимології лексики української мови.

У словникові щодо використання фонем г та ґ у словах іншомовного походження застосовано засади «Українського правопису» 1928 року з деякими уточненнями, а саме:

а) проривний ґ і фрикативний г слов’янських мов завжди відтворюються українським г, оскільки вживаються, як правило, в однокореневих лексемах;

б) у всіх грецизмах уживається тільки г;

в) у запозиченнях з інших мов фонема h послідовно передається через г;

г) g у давно засвоєних словах також відтворюється українським г. Із власних назв це стосується насамперед найменувань країн, міст, гір, річок та інших ономастичних об’єктів;

ґ) у неслов’янських антропонімах (іменах та прізвищах), а також у новіших загальних назвах розрізняємо h та g, що передаються відповідно через г та ґ. Hegel (нім.) — Геґель, heat (англ.) — гіт, regio (лат.) — реґіон.

Питомі українські слова, що містять у своєму складі фонему ґ, подаються за лексикографічними джерелами.

Як складники реєстру виступають здебільшого слова (іменники, рідше інші частини мови). Похідні подаються під реєстровим словом у такій послідовності: іменник, прикметник, дієприкметник, прислівник, дієслово, спочатку безпрефіксні, а далі в абетковому порядку префіксальні. До іменників чоловічого роду наводиться закінчення родового відмінка однини: аґрус, -у; бравнінґ, -а.

Назви жінок, утворювані за допомогою наростка -к(а), подаються при відповідних іменниках чоловічого роду в такий спосіб: гуґенот, -ка (цебто чоловік гуґенот, жінка гуґенотка); інші утворення для позначення осіб жіночої статі стоять під реєстровими словами в повній формі: Греція, грек, грекиня.

Фонетичні та фонетико-морфологічні варіанти реєстрового слова об’єднуються сполучником і: ґирлиґа і ґерлиґа, ґандж і ґанджа, джерґотати і джерґотіти.

Часом у реєстр виноситься не слово, а його компонент:

а) агро- (біологія, ґрунтознавчий, техніка) — компонент стоїть на початку складного слова й пишеться разом: агробіологія, агроґрунтознавчий, агротехніка; гігро- (граф, скоп) — гігрограф (наголошений перший складник), гігроскоп (наголошений другий складник);

б) -графія (гео, демо, моно, стено) — компонент складного слова стоїть у його кінці й пишеться разом: географія, демографія, монографія, стенографія;

в) гама- (-залізо, -проміння) —складне слово пишеться через дефіс: гама-залізо, гама-проміння.

При укладанні словника усунуто розбіжності в написанні слів того самого кореня — автобіографія і автотренінґ (не аутотренінґ), гама — третя літера грецького алфавіту і гама- (не гамма-) проміння. Коли в лексикографічних джерелах зафіксовано два варіанти слова: інавгурація й інаугурація, словник рекомендує лише перший із них (з ав) як більш умотивований законами мов-джерел та української мови.

Слова з фонемою Ґ

Unless otherwise stated, the content of this page is licensed under Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License